Спецпроект 112.ua
Найвидатніший державник України

За результатами голосування аудиторії
112 Україна
Княгиня Ольга - це нонсенс, який виник в Х сторіччі, в час панування у світі чоловіків. Тим не менше, найбільшою країною Європи майже 20 років управляла жінка. І не просто сиділа на троні, а провела епохальні як для того часу реформи, через дипломатію наблизила Русь до клубу провідних країн Європи.

Князь Ігор, чоловік Ольги, мало займався адміністративними справами, і на момент смерті залишив країну в поганому стані. Віддалені від Києва землі лиш платили данину, як такого управління з центру не було, недосконалість адміністрування вилилася у бунт древлян, невдалі військові кампанії призвели до невигідних угод з Візантією. Ольга значно модернізувала Київську Русь.

Хоча дружина визнала її регенткою при малолітньому Святославу, княгиня розуміла, що самою лише силою і мечем втримати кордони держави буде важко. Тому вона відмовилася від нових військових кампаній на користь реформування внутрішнього життя. Єдина відома нам військова акція Ольги – це літописне придушення повстання древлян. А загалом два десятиліття її правління – час миру і спокою.

Ольга об'їхала територію своєї країни, була в недавно підкорених землях. Найголовніша проблема, яку потрібно було вирішити – впорядкувати податки. Раніше князь з дружиною ходили і збирали, скільки вважали за потрібне, при чому варягам за «мир» діставалася значна частка.

Ольга ж вперше встановила норми оподаткування. Впровадила кілька видів платежів і їх розміри – "устави" та "уроки", окреслила землі, де і які податки мали збиратися. Данина ділилася на три частини: дві йшли на Київ, а третя – на Вишгород, де була резиденція Ольги. У цьому визначилась ідея поділу між бюджетом і власністю князів. Податки сплачувалися переважно хутром, а грошовою одиницею була «куна» — шкурка куниці.

Вперше на Русі з'явилися адміністративно-територіальні одиниці – погости. А збір податків та інші адміністративні функції лягали на княжих адміністраторів – тіунів. Це зміцнювало фінансову базу князівської влади, апарат князівського державного управління, розширяло саму князівську вотчину. Клаптикова держава Рюриковичів значно централізувалася. Все це сприяло росту політичної ваги Київської Русі в міжнародних відносинах. Але була перешкода, яка не давала можливості Русі стати рівним партнером для Візантії чи Священної Римської імперії – язичництво, символ варварства. В питанні релігії Русь значно відставала від Європи.

Княгиня намагалася одержати хрещення з рук візантійського імператора і патріарха тільки в столиці імперії — Константинополі з ціллю вознесіння особистої влади і зміцненню міжнародного авторитету своєї країни.

Хрещення Ольги відзначають як визначну подію не лише вітчизняні джерела. Про це згадують і німецькі хроністи, і візантійський історик XI століття Скіліца. Хоча сама подія повита багатьма гіпотезами та суперечностями. За літописом Нестора, у запису під 955 роком, "пішла Ольга в греки й прийшла до Царграда". В гавані Золотий Ріг кинула якір армада лодій-човнів з численним посольством княгині. З Ольгою був її племінник, не названий у пам`ятках на ім`я, декілька своячок — руських княгинь та бояринь, священик Григорій. Саме лише посольство мало 100 осіб. Поміж ними було 12 близьких до Ольги жінок, 18 осіб двірського жіноцтва, 20 послів, 42 купці та 12 товмачів. Усього ж разом з обслугою, воями та моряками прибульці складали майже півтори тисячі народу. І ніби там і сталося хрещення Ольги патріархом Константинопольським.

Але імператор Константин Багрянородний у творі «Про церемонії» описує офіційний прийом Ольги імператором двічі: 9 вересня та 18 листопада 957 року і жодного разу не згадує про хрещення. Деякі дослідники вважають, що княгиня з'явилася в Константинополі вже християнкою. Докази на те, нехай непрямі, містять візантійські протоколи, де описано церемоніал прийому її в імператорському палаці. Під час урочистої церемонії від Ольги не зажадали проскінесису — потрійного поклону. Згідно з узвичаєним ритуалом годилося тричі низько схилитися перед імператорським троном і впасти навколішки. Ольга сиділа на святочному обіді за одним столом з імператором та імператрицею. Це було б неможливо, коли б княгиня була язичниця. Не зберігали б у Софійському соборі в Константинополі золотої тарелі з християнською символікою, якби подарувала її язичниця. Та й навряд чи язичниця зробила б такий дарунок. Ці факти, а також присутність у складі Ольжиного посольства священика, дають підстави для висновку, що княгиня охрестилася в Києві невдовзі перед своєю подорожжю до візантійської столиці.

Яків Мніх у «Пам'яті й похвалі князеві Володимирові» говорить, що Ольга вмерла в 969 році, проживши 15 років християнкою, а це дає рік хрещення 954. Через те, що рік починався в ті часи першого вересня, важко сказати, чи це було в 954 році, чи в 955 році. Оскільки каравани човнів русів прибували щороку до Царгорода ще до кінця червня, більше ймовірності, що Ольга охрестилася влітку 954 року.

Ймовірно хрещення Ольги під іменем Єлени в Києві було приватною справою, та ще й потаємною, бо оточення княгині і її син не мали наміру міняти віру. Як припускають дослідники Церкви, у Константинополі ж під час урочистої відправи у Софійському соборі могло статися благословення княгині патріархом, така собі легалізація її причетності до християнства. Така акція мала б означати вже не приватний, а державний рівень прилучення до християнської віри — перший крок до навернення в християнство цілої Київської Русі, народу руського. Цим власне і визначалася значущість апостольського подвигу Ольги.

Згідно з літописом, Ольга, повернувшись до Києва, «жила за наукою святого патріарха». Як свідчать давньоруські джерела, Ольга почала зносити язичницькі капища. Їй приписують ініціативу спорудження дерев'яної церкви святої Софії, що стояла, за повідомленням Іоакимівського літопису, в Києві, неподалік Золотих воріт. Храм цей знищила пожежа, і, можливо, саме на тому місці в дальшім часі було зведено кам`яний Софійський собор.

Проте бояри і дружинники, за словами літописців, «зненавиділи премудрість», як і святу Ольгу, що будувала їй храми. Ревнителі язичницької старовини все сміливіше піднімали голову, з надією дивлячись на підростаючого Святослава, який рішуче відхилив вмовляння матері прийняти християнство. «Як я інший закон прийму? Адже дружина моя з сього сміятися почне!».

Не в останню чергу через позицію підростаючого Святослава не відбулося хрещення Русі. Візит до Константинополя 957 року був невдалий. Імператор так і не прислав єпископа. Тому 959 року Ольга, яку на Заході титулували "Helena Russorum Regina – Єлена королева русів", відправила посольство до німецького короля Отона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків для початку християнської місії. "Монументальна Германська історія" та інші німецькі літописи свідчать про те, що Отон погодився і хоч не відразу, але прислав єпископа Адальберта. З перебуванням місії Оттона у Києві пов'язують ротонду Х ст., рештки якої виявлені археологами в межах так званого «города Кия». Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. Річ у тім, що на той час на київському престолі вже сидів Святослав.

Ольга ще кілька років управляла Руссю, бо Святослав дбав лише про військову політику країни. Але її вплив був значно обмежений. Княгиня померла влітку 969 року. Оповідаючи про смерть Ольги, літописець подає, що вона заповіла не робити над нею поганської тризни, але поховати її як християнку, бо вона мала при собі пресвітера. Літопис свідчить, що на її прохання Святослав поховав матір за християнським звичаєм у київському храмі святого Миколая, що на Аскольдовій могилі, а вже згодом онук Володимир переніс мощі в Десятинний храм Успіння Пресвятої Богородиці. На Русі її шанували як святу ще в домонгольський період

«І управляла княгиня Ольга підвладними їй областями Руської землі не як жінка, але як сильний і розумний чоловік, твердо тримаючи в своїх руках владу і мужньо обороняючись від ворогів. І була вона для останніх страшна, своїми ж людьми любима, як правителька милостива і благочестива», - так Житіє подає історію правління Ольги Святої.
Володимир Великий -
Князювання Володимира Великого на рубежі Х-ХІ століть вважається початком розквіту Київської Русі. Володимир Святославич був одним із найяскравіших політичних діячів Європи того часу – великий завойовник, реформатор, дипломат і церковний діяч. Проведені ним реформи перетворили Русь з напівварварської країни на одну з наймогутніших держав християнського світу.

Всі заходи Володимира на київському престолі були спрямовані на централізацію величезної держави. До кінця X століття Київська Русь складалась з ряду «племен», що зберігали свою автономію. Взаємини між верховною владою Києва й місцевою «племінною» адміністрацією ускладнювалися невиробленістю юридичної основи. Реформа, здійснена Ольгою в 946 р. після приборкання деревлян, повинна була визначити розмір данини та межі повинностей. Але це не усунуло причини сепаратизму. Володимир ліквідував саму систему «племінних» князівств. Територію Русі він поділив на 8 адміністративних округів. Створено Новогородську, Полоцьку, Туровську, Ростовську, Володимирську волості. В кожну з них призначалася довірена особа, згодом — його сини. Таким чином, сини Володимира діставали уділи не одразу, а після того як виростали. Отже на зміну системі племінних князівств прийшла удільна система, а держава почала набувати ознак централізованої монархії.

Володимир також реорганізував дружину, значно послабивши варязький елемент на користь слов'янського місцевого населення. Варяги-найманці були хороші у походах, але у мирний час були практично некеровані. Літопис оповідає, що варяги, здобувши для Володимира Київ, заявили князеві: "Це город наш, ми його здобули і хочемо взяти окуп в них, по дві гривні за чоловіка". Але Володимир не дозволив грабувати міста, наказав варягам чекати місяць, а тоді не дав нічого, очевидно, сам зібравши собі військо. Князь поступово відмовлявся від послуг варягів. Нові дружинники за службу отримували від князя землю разом із її населенням, що підвищувало мотивацію і престиж служби.

Проведена в державі військова реформа була спрямована передусім на створення загальнодержавної системи оборони. Можливість отримати від князя землю спонукала до професійної військової служби представників різних суспільних верств. Відтак було створено власну сильну професійну армію, яка за необхідності ставала ядром всенародного ополчення. Нова військова еліта - опора князя і резерв для чиновників державного апарату. До того ж, утримання армії не було обтяжливим для казни, оскільки воїни самі мали забезпечувати себе зброєю, військовими обладунками, бойовими кіньми.

Судова реформа стосувалася розмежування сфер компетенції духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків.

Володимир значно підвищив свій авторитет серед населення. Він дуже дбав про популярність серед громади, давав щедру допомогу незаможному населенню – "по Києву розвозили цілими возами харчі», а на своєму дворі влаштовував бенкети для бояр, урядовців і визначних людей, на які спиралася його влада.

На початку княжіння Володимир приєднав до своєї держави землі в'ятичів, ятвягів, радимичів, білих хорватів. Але далі вів лише оборонні війни. Щоб протистояти загрозі з боку печенігів, він збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста - над річкою Стугною на південь від Києва і над Десною, Трубежем, Сулою на Лівобережжі. В Літописі руському є яскрава легенда про заснування Переяслава після перемоги на тому місці над печенігами. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев'яними конструкціями, так звані Змійові вали. Залишки цих укріплень збереглися і по сьогоднішній день. Така система укріплень нагадує римський лімес. Можливо, Володимир проектував його на основі візантійських фортифікацій.

Володимир першим з князів почав карбувати власну валюту – золоті монети "златники" і срібні монети "срібники". На аверсі цих монет було поміщено зображення Володимира, а також напис: "Володимир на столі, а се його злато (сребро). Князь використовував особистий знак «тризуб».

Найголовнішим досягненням Володимира стало, без сумніву, прийняття християнства. Але до нього Володимир прийшов не відразу. Централізацію країни мала забезпечувати і спільна віра. Тому Володимир на початку правління провів свою першу релігійну реформу, суть якої полягала у запровадженні "шестибожжя" - шести божеств, котрі уособлювали регіони держави і були їх покровителями. На Перуновому пагорбі поряд із Перуном постали ще п'ять кумирів за кількістю князівств: Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського.

Проте очевидний крах давньоруського язичництва примусив князя серйозно замислитися з приводу дальших кроків у релігійній сфері життя. Християнство було не єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала цілий ряд інших альтернатив: іудаїзм, іслам, буддизм. Отже, питання полягало в тому, якій з релігійних систем віддати перевагу. На перше місце закономірно претендувало християнство, проповідуване переважною більшістю країн, з якими Русь мала найтісніші стосунки. Але існував ще й інший бік справи, з яким треба було рахуватися: прийняття християнства з Візантії створювало сприятливі умови Візантії для втручання у внутрішні справи Русі. Подібно до свого батька, Святослава, Володимир побоювався небажаних наслідків. З другого боку, християнство вже досить глибоко вкорінилося у самій Русі: християнами були Ольга та брати Володимира — Ярополк та Олег. А сусідство Київської Русі з християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише прискорило процес християнізації Русі.

За літописним переказом під 986 р. розповідається про прихід до Києва місіонерів від чотирьох найзначніших церков: ісламу-від Волзької Булгарії, католицтва — від Германії, іудаїзму — від Хозарії, православ'я — від Візантії. Місія мусульман, латинян, іудаїстів зазнала повної поразки. У "Повісті временних літ" вказується, що на Русі відкинули іслам через те, що він забороняв уживати алкогольні напої, і начебто спинили свій вибір на християнстві з Візантії. Цей зразок християнства з його розкішними релігійними обрядами викликав захоплення у Володимира.

Після хрещення киян, в притоці Дніпра, згідно літопису, Володимир «повелів він робити церкви і ставити їх на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він церкву святого Василія на пагорбі, де ото стояли кумири Перун та інші і де жертви приносили князь і люди. І почав він ставити по городах церкви, і попів настановляти, і людей на хрещення приводити по всіх городах і селах. І, пославши мужів своїх, став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. А матері ж дітей своїх оплакували, бо іще не укріпилися вони були вірою і, як померлого, вони оплакували».

Церква, організаційні структури і служителі якої були цілком запозичені і привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та автономію, на її потреби надходила крім того, десята частина княжих прибутків. Проте язичництво ще довго тримало свої позиції у суспільстві, християнство не могло одразу всюди вкоренитися, бо й не було достатньої кількості місіонерів, що могли б опанувати простори Східної Європи. Але його насаджували активно. У Новгороді залишилася приказка про володимирових воєвод: "Путята хрестив вогнем, а Добриня – мечем".

«Коли Володимир жив у законі християнському, надумав він спорудити камінну церкву святої Богородиці (відому як Десятинну, першу кам'яну на Русі), і, пославши послів, привів майстрів із Греків, і почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсунських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні,— ікони, і начиння церковне, і хрести», - говорить нам Літопис руський.

Релігійна реформа князя Володимира докорінно і назавжди змінила ідеологію держави. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні відносини між нею і Візантією, іншими державами. Володимир організував шлюби для своїх дітей з монаршими особами провідних країн Європи. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими методами управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне та культурне єднання, а й забезпечувала величезний вплив на культурне та господарське життя.

Володимир, як і Ольга, канонізований католицькою і православною церквами як рівноапостольний святий. «Він є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і охрестив люди свої, — і сей так учинив, подібно йому», - говорить про князя літопис. Перші свідчення про вшанування святості київського князя Володимира Святославича датуються XIV століттям.
Ярослав Мудрий
Ярослав, прозваний у народі Мудрим, підніс Київську Русь до її найбільшої величі. Держава Ярослава в ХІ столітті поступалася за могутністю хіба що Візантії та Священній Римській імперії, проте навіть вони намагалися тримати Русь союзником.

На початку свого правління в Києві Ярославу належала лише половина держави. Лівобережжя належало його брату Мстиславу. Але, на диво, між братами, якій пройшли міжусобиці і вбивства, почалося порозуміння і співпраця. Ярослав допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами, поширивши його володіння до Кавказьких гір, а Мстислав - у скріпленні й поширенні держави Ярослава на захід від Дніпра. На півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв (нині — Тарту), також війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські городи і Белзьку волость, яку захопив польський король Болеслав І, провели успішні походи проти ятвягів та литовців. За відомостями, що містяться у"Повісті минулих літ", князь у 1030 році відвоював місто Белз, а в 1031 заклав місто свого імені Ярослав.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об'єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036 року, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів і нібито, за літописом, на місці перемоги над ними почав будувати у 1037 році Софійський собор. Хоча останні дослідження Софії Київської спростували це твердження літопису. За аналізом графіті, а також за іноземними писемними пам'ятками, насамперед німецькими, Собор святої Софії був закладений раніше.

За часів правління Ярослава Київська Русь набула ознак ранньо-монархічної держави європейського Середньовіччя. Було остаточно подолано місцевий сепаратизм руських князів та бояр, удосконалено державний апарат, що набув централізованого характеру. На зміну полюддю запроваджують цивілізованіші форми данини з чіткою фіксацією зборів із населення. Завершився процес визначення території держави, кордони якої загалом збігалися з етнічними межами східнослов'янського масиву.

З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі - Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди, Правди Ярослава. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізніше часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще достовірнішим видається, що мудрий київський князь був автором такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковний устав - Номоканон. Він регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, належних до компетенції церкви. Участь у його укладенні, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон. З його іменем пов'язаний міжнародний скандал того часу. До середини ХІ століття на Русі головним церковником міг бути виключно грек, а Ярослав вперше призначив слов'янина, а перед тим заснував Київську метрополію. Така реформа послабила візантійський вплив на Русі. Ситуація налагодилась лише через декілька років, коли син князя Всеволод одружився з донькою візантійського імператора. З цього шлюбу на світ з'явиться ще один великий князь Володимир Мономах.

Під час конфлікту з Візантією (був навіть не дуже вдалий військовий похід на греків), намагаючись заручитися підтримкою західних та скандинавських країн, київський князь влаштував ряд династичних шлюбів з найбільшими королівськими домами Європи. Взагалі, династичні шлюби стали для родини Ярослава дієвою зброєю, за допомогою якої вирішувались політичні проблеми, скріплювались мирні договори, розширювався вплив слов'янської держави, зміцнювався її авторитет. Ярослава називали тестем та сватом Європи.

Всіляко сприяючи утвердженню на Русі християнства, Ярослав запровадив канонізацію святих. Зокрема був зарахований до числа святих батько Ярослава Володимир Великий, визнаний просвітителем Русі. Також було канонізовано братів Ярослава Бориса і Гліба, вбитих Святополком у боротьбі за престол.

Будучи високоосвіченою людиною, князь Ярослав Мудрий відкривав школи, монастирі, засновував книгописні, бібліотеку у Софійському соборі. Такі кроки стали хорошим підґрунтям для розвитку писемності та літератури. Як особливий вид мистецтва стала розвиватися книжкова мініатюра, особливістю якої було художнє оформлення сторінок та дорога оправа. За князювання Ярослава нові храми та палаци заясніли розписами, мозаїками, фресками та іконами. Створювали їх майстри, запрошені Ярославом із Греції. Така політика створила умови для піднесення ремесел.

«Заложив Ярослав город — великий Київ, а в города сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення святої богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив церкву Благовіщення на воротах, щоб давати завше радість городу сьому святим благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гавриїла. Після цього він звів монастир святого Георгія Побідоносця і монастир святої Орини. І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці | стали множитися, і монастирі почали з'являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велике, а понад усе любив чорноризців», - говорить нам Літопис руський.

Ярослав розбудував також Новгород та Полоцьк, де звів собори Святої Софії. У Чернігові спорудив Спасо-Преображенський собор. За правління Ярослава було засновано міста Корсунь, Юр'їв, Ярославль, Гюргів (Біла Церква), Новгород-Сіверський.

Перед смертю Ярослав залишив політичний заповіт, що дійшов до нас у складі «Повісті минулих літ», в якому він встановив принцип старшинства (сеньйорату) в межах родини, в розподілі земель і політичної влади між спадкоємцями, завдяки якому він сподівався уникнути запеклих родинних чвар і міжусобної боротьби. «Осе я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте межи собою любов, бо ви єсте брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас, і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я,— замість себе,— стіл свій, Київ, найстаршому синові своєму, брату вашому Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду — Переяславль, а Ігорю — Володимир, а Вячеславу — Смоленськ».

У 1054 році великий князь Ярослав Мудрий пішов із життя, покнязювавши 35 років і залишивши по собі могутню і культурно піднесену державу.
Володимир Мономах
Володимир Мономах – славний нащадок роду Ярослава і візантійської династії Мономахів, зробив спробу зупинити розпад Русі, провівши ряд знакових реформ. Задля стабілізації внутрішнього становища Русі Мономах суттєво змінив законодавство, реалізував правничо-фінансові реформи. Значно вдосконалив кодекс законів, унормував кримінальне, цивільне і судове право, чим послабив соціально-економічне розшарування на Русі.

«Було знамення в сонці о першій годині дня. Було видно всім людям: зосталося сонця мало, як серп місяця вниз обома рогами, місяця березня в дев'ятнадцятий день, а місяця у дев'ятий круг. Сі ж знамення бувають не на добро… Після цього бо приспів празник Пасхи, і празнували його, а після празника розболівся князь. А преставився благовірний князь Михайло, званий Святополком, місяця квітня в шістнадцятий день за Вишгородом. І привезли його в човні до Києва, і, опрятавши тіло його, положили його на сани. І плакали за ним бояри і дружина його вся... А назавтра, в сімнадцятий день, кияни вчинили раду і послали послів до Володимира Всеволодовича в Переяславль, говорячи: «Піди, княже, на стіл отчий і дідній». Це почувши, Володимир вельми тужив, але не пішов, горюючи за братом. Кияни тим часом розграбували двір Путяти, тисяцького, і пішли на жидів, і розграбували їх. І послали знову кияни послів до Володимира, говорячи: «Піди, княже, до Києва. Бо якщо ти не підеш, то знай, що багато-зла підніметься, і тоді будуть не Путятин двір, ні соцьких, але й жидів грабувати, а далі й підуть на ятрівку твою, і на бояр, і на монастирі. І будеш ти одвіт мати, княже, якщо ото монастирі розграбують». Отож, це почувши, Володимир пішов у Київ», - так літопис описує прихід до влади в Києві Володимира Всеволодовича, прозваного Мономахом. Боярська верхівка запросила 60-річного князя придушити повстання і сісти на княжий стіл.

В Києві він почав з придушення повстання, але далі показав себе як князь мудрий і розважливий. Він розширив «Руську правду» так званим Статутом Володимира Мономаха, за яким зменшив відсотки за позички і тимчасово трохи полегшив становище закупів, скасував холопство за борги.

Князювання Володимира Мономаха було періодом останнього посилення Київської Русі. Володимир Мономах через своїх синів керував 3/4 її території. Стабільність у державі трималася на авторитеті Мономаха. Володимир був одним з небагатьох князів того часу, які розуміли загрози міжусобиць. Ще в Переяславі він прагнув припинення князівських чвар та об'єднання сил для боротьби проти половців. Здобув популярність організацією спільних успішних походів князів 1103 і 1111 роках проти половців. Прагнучи підтримувати мир з князями, Мономах допомагав їм у боротьбі з кочівниками.

Щоб забезпечити єдність Русі після своєї смерті Володимир ініціював проведення Любецького з'їзду 1097 року, де була проведена радикальна реформа порядку спадкоємства - прийнято засаду прямого родового успадкування замість складної системи сеньйорату та зміни уділів - та Витечівського з'їзду 1100 року. «Хай кожен тримає отчину свою і не зазіхає на землі один одного», — вирішили тоді князі.

Князювання Володимира Мономаха було часом політичного до економічного посилення Русі, розквіту культури і літератури. При ньому будувалися церкви, створювалися літописні зводи, почалося складання Печерського патерика, що включив житія Антонія і Феодосія Печерських, княгині Ольги, Володимира I Святославича, князів Бориса і Гліба та інших руських князів. У цей час ігумен Данило склав опис своєї подорожі в Єрусалим.

До речі, за Мономаха був остаточно оформлений текст «Повісті временних літ», редакція якого дійшла до нас у складі Лаврентіївського літопису 1377 року. В ньому ж був вміщений текст «Повчання» Мономаха своїм дітям. Наслідуючи Ярослава, Володимир також видав текст, в якому засуджувалися князівські міжусобиці й закликалося до об'єднання давньоруських земель. В літописі наведено легенду, нібито Володимир Мономах одержав від свого діда по матері, візантійського імператора Костянтина IX Мономаха (звідси походить і його прізвисько) барми і корону, які були символом царської влади.

Мономах продовжив традиція свого діда Ярослава і видавав своїх дітей за європейських монархів. Так, внучка Мономаха стала дружиною візантійського імператора Олексія Комніна. А сам Володимир одружився з дочкою англійського короля Гарольда II.

«І посидів він у Києві на отчім столі тринадцять літ, і в рік 6633 од початку світу преставився, травня місяця в дев'ятнадцятий день, живши од народження свого сімдесят і три роки… Преставився благовірний, христолюбивий князь, що просвітив Руську Землю, наче сонце… Преставився він на ріці Альті, коло улюбленої церкви, що її він спорудив великими засобами на честь Бориса і Гліба. Сини ж його і бояри однесли його до Києва, і він покладений був у святій Софії коло отця свого», - записав літописець подробиці смерті великого князя київського.

Епохою Володимира Мономаха та його сина Мстислава закінчився тривалий період єдиної і могутньої Руської держави, за яку він, за словами літописця, «багато поту втер».
Роман Великий
Романа Мстиславича сучасники вважали наймогутнішим з усіх руських князів рубежу ХІІ-ХІІІ століть. Засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх тамтешнього правлячого роду Романовичів в народі був прозваний «Великим». І не дарма.

До 1199 року Роман був одним з волинських князів, тримав Володимир-Волинський. Завдяки своїм особистим якостям, Роману вдалося добитися домінантного впливу в усіх волинських землях. Роман спирався на віддану йому бойову дружину, чудово озброєну й вишколену. Але, на відміну від багатьох інших володарів, дбав про широку суспільну підтримку своїм заходам, спираючись на середні й вищі верстви городян багатьох волинських міст, насамперед стольного Володимира. Це дозволило суттєво зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну й військову потугу.

Візантійський історик Хоніат писав про порятунок імперії князем Романом. 1197 чи 1198 року половецькі орди вдерлись у придунайські землі Візантії, спустошили їх і наближались уже до Константинополя. Столиця Імперії опинилась тоді під серйозною загрозою. Та раптом на ворога з тилу вдарив руський князь Роман і завдав йому нищівної поразки. Половці розбіглися, а Візантія була врятована. Історики припускають, що між Романом та імператором існувала союзницька угода, а 1200 р. до Константинополя їздило посольство Романа. Відносини з Візантією належали до головних у зовнішній політиці Романа Мстиславича.

По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів, Роман домігся від частини галицьких бояр підтримки ідеї об'єднання Галицького і Волинського князівств в одну державу. В 1199 році це і було зроблено. Відразу ж Роман переніс столицю в Галич, бо там бояри мали особливий вплив і сепаратиські настрої. Незгідних з об'єднанням бояр Роман жорстоко придушив, землі відібрав, встановив абсолютну владу. Князя підтримувало міщанство, яке отримало більшу економічну свободу.

«Зневаживши клятву і договір, він закликає до себе і хапає перших з галичан, які нічого дурного від нього не чекали, з яких кого публічно страчує мечем, кого закопує і засипає піском, кого на очах у всіх розриває на частини, з кого здирає шкіру, у кого вириває нутрощі, багатьох, прив'язавши як мішень до стовпа, розстрілює стрілами і умертвляє різними іншими стратами. Рідні, близькі та сини убитих воїнів і майже вся знать, приголомшені такою жахливою жорстокістю, втекли в сусідні землі, покладаючи у своїх квилінні і скаргах всю провину на польського князя Лестко і поляків, що поставили над ними настільки лютого князя, що не має, крім людського вигляду, нічого людського. Тоді Роман, вживши свою хитрість, перебільшеними ласками і обіцянками знову закликає їх і, протримавши недовго в честі і милості, зрештою вбиває, піддавши різним тортурам. Він винищує своїм тиранством майже всю галицьку знать, маючи звичай, на виправдання своїх злочинів, вживати прислів'я, що стала для нього свого роду урочистим оракулом небес: «Ніхто не зможе спокійно насолодитися медом, якщо спершу не пригнітить бджолиний рій». Своєю лютістю і тиранством він навів не тільки на своїх, але й на сусідів такий страх, здобув собі за короткий час таку славу і владу, що з легкістю володів усіма руськими областями і всі князі Русі були його данниками і підданими. Це часто пригнічувало поляків, що не пішло б діло до їх смерті, але вони найчастіше мовчали, побоюючись, щоб загроза тиранії Романа коли-небудь не впала і на них», - писав у своїй хроніці польський автор Ян Длугош.

У 1202 р. на чолі об'єднаного галицько-волинського війська Роман захопив Київ, вигнав звідти свого тестя Рюрика Ростиславича, а на його місце посадив свого двоюрідного брата князя Інгвара. Володіючи Києвом, Галичем і Володимиром, Роман Мстиславич став наймогутнішим князем Південної Русі.

Роман багато і успішно воював з половцями і литовськими племенами ятвягів. Втрутився в справи німецьких князів, через свою другу дружину Єфросинію-Анну був споріднений з імператором Священної Римської імперії Філіпом Швабським.

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.

1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до великого князя Київського Романа посольство й запропонував в обмін на прийняття католицизму надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман відмовився, заявивши папським послам, що не потребує мечі святого Петра, добуваючи собі міста і землі кров'ю за допомогою власного меча, й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирського єпископа на цю війну, проте єпископ не підтримав дії князя. У 1205 році, перебуваючи на землях Польщі, він потрапив у засідку біля польського міста Завихост і загинув. Він був тоді в поході проти малопольського князя Лешка Білого. Ян Длугош писав, що Роман прагнув завоювати Люблінську землю.

Галицько-Волинський літопис вмістив панегірик померлому Романові Мстиславичу: "Він переміг усі язичницькі народи мудрістю свого розуму, слідуючи заповідям Божим: кидався на поганих, мов лев, лютий був, мов рись, винищував їх, мов орел, наслідував діда свого Мономаха, котрий погубив поганих ізмаїлтян, що звуться половцями...".

На жаль, проведене зусиллями Романа Мстиславича об'єднання Галичини й Волині не створило справжнього і сталого державного організму. Воно виявилось недовговічним і крихким, трималось на силі й авторитеті самого князя. Занадто мало часу існувало воно, щоб могли скластися й зміцнитися системи адміністрації, судочинства й збирання данини, а влада центру - поширитися на всій території нового князівства. Але спадщина Романа дала змогу його сину Данилу перетворити Галицько-Волинське князівство у сильну централізовану державу, яка продовжила державотворчу традицію на українських теренах.
Данило Галицький
Час його правління Данила Романовича — доба найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. На деякий час він об'єднав більшість етнічних українських земель, подолав міжусобиці, зупинив іноземну інтервенцію. За його правління побудовано чимало міст, зокрема Холм, Львів, та Крем'янець. Данило – останній великий князь на Русі.

Після загибелі Романа Великого галицькі бояри захопили владу і фактично розвалили державу. 30 років знадобилося синам Романа Данилу і Васильку, щоб зібрати землі і відновити єдність Галицько-Волинської держави. І все це на фоні посилення монголо-татарської загрози. У 1238 році Данило Романович за підтримки городян оволодів Галичем, передав Волинь брату Васильку, а сам зайняв Київ, який вже чекав монголів, що руйнували північно-східну Русь. Втім, врятувати Київ даниловому воєводі Дмитру не вдалося. Зруйнувавши «матір городів руських», татари пішли на західноукраїнські землі. Збунтувалися галицькі бояри, на землі нападали вороги зі всіх сторін.

Ведучи боротьбу не тільки проти княжих чвар, засилля бояр, але й проти зростання агресії з боку угорських і польських феодалів, князь Данило, крім своєї бойової дружини, спирався також на дрібних служилих людей і міське населення. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління було засновано міста Львів, Угровськ, Данилів, відновлено Дорогичин, зведено нові могутні фортеці Кременець і Холм. Данило Галицький переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича в Холм. Після вторгнення монголо-татар у Південно-Західну Русь і встановлення залежності від татарських ханів, Данило здійснював енергійні заходи для запобігання новим вторгненням. Він поставив перед собою завдання об'єднати Русь для відсічі Золотій Орді й уклав союз із владимиро-суздальським князем Андрієм Ярославичем.

У 1245 р. у битві під Ярославлем Галицьким війська Данила розбили об'єднані полки угорських і польських феодалів і галицьких бояр, що завершило майже 40-річну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинського князівства.

Данило Галицький втрутився у війну за австрійський герцогзький трон і на початку 1250-х рр. домігся визнання прав на нього для свого сина Романа. Одруживши молодшого сина Шварна з литовською князівною, сприяв його сходженню на литовський великокняжий престол.

У 1252 р. разом із братом Васильком та синами організував визвольний похід проти монголо-татар на Волинь. Розраховуючи на західних союзників для протистояння Орді, погодився прийняти від папської курії в 1253 р. королівський титул. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. Від того часу вci західні хроністи почали титулувати Данила королем, а Галицько-Волинську державу — Руським королівством. Але Папа не надав реальної допомоги Данилові в боротьбі проти орди, а вести війну з татарами Данилу Романовичу довелося власними силами. При цьому деякий час Данило був васалом Орди, сам їздив до Батия по ярлик.

Король зберіг титул, припинив відносини з Папою й почав готуватися до опору власними силами. Данило реформував військо. Вперше важкоозброєну кінноту було одягнуто у європейські рицарські обладунки, ввів легкоозброєну кінноту — стрільців. Ударною силою його війська стала важка озброєна кінна дружина, а також селянське міщанське ополчення. Зміг на деякий час визволити землі аж по Бакоту (Поділля).

Час князювання Данила Романовича був періодом найбільшого економічного, культурного піднесення і політичного посилення Галицько-Волинської держави. Для зміцнення міжнародного авторитету держави Данило заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

Виділення величезних володінь Василькові Романовичу не привело ні до одного конфлікту між братами, в тому числі тоді, коли Данило був змушений повертатися на Волинь після невдач в боротьбі за Галич. Але зміцнення великокняжої влади у Галицко-Волинському князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздробленості, які провокувала боярська верхівка. Данило ввійшов в історію як останній володар, що об'єднав більшість українських земель під своєю владою. «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні», - писав про Данила Галицько-Волинський літопис.
Василь Костянтин Острозький
Син великого гетьмана литовського Костянтина Івановича Острозького — Василь був найвідомішим діячем могутнього роду волинської гілки князів Мономаховичі-Романовичів. Князь, магнат, сенатор, один з найбагатших людей Європи ХVІ століття, його називали «некоронованим королем Русі», бо творив паралельну незалежну державну структуру.

Політичну кар'єру Острозький розпочав у 1550 році, отримавши від великого князя литовського посаду старости володимирського і маршалка волинського. На початку 1550-х років одружився з Софією Тарновською, дочкою Яна Тарновського, майбутнього великого коронного гетьмана. В 1559 р. Острозький став воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Отримав сенаторський титул і забезпечував охоро­ну українських земель від татар. Так, у 1575 році він розбив татар під Синявою, в 1577 - під Дубним, наступно­го року - під Острогом. Його сучасник, письмен­ник, архімандрит Захарія Копистенський у своїй похвалі князю називає Костянтина-Василя "муром залізним на Украйнах, страхом зі трепе­том татарам". Статки князя дозволяли виставити військо чисельністю 15-20 тис. чоловік. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час.

Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко зробив Острозького «некоронованим королем Русі», «останнім руським князем», що проводив відносно незалежну політику в українських землях.

У володінні Острозького було 25 міст, 80 містечок і 2760 сіл на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, прибутки з яких сягали 10 млн золотих - величезних на ті часи сум, з яких немало коштів вділяв князь Острозький на цілі українського культурного життя. Він збудував 600 церков, 20 монастирів, латинський костел па­рафіяльний, мечеть для татарів, синагогу.

Король Стефан Баторій називав князя опікуном церкви в Речі Посполитій. Константинопольський патріарх Ієремія ІІ титулував його "стражником Святої Церкви". Фактичний правитель Московії Борис Годунов 1587 р. звертався до нього як до "пана християнського". Виняткова роль, яку посідав князь Острозький у православному світі, дозволяла йому претендувати на заснування на руських землях нового православного патріархату. 1584 р. князь виступав за перенесення резиденції інтернованого за наказом османів на острів Родос патріарха Ієремії ІІ до Острога.

"Хто ж бо з благовірних і благорозумних не пройметь­ся жалем, бачивши вбогість Церкви Христової, яка хилить­ся до упадку! Жорстокі вовки нещадно розкрадають і розпуджують овече стадо Хрис­тове", - писав князь.

Заслуги князя Василя-Костянтина в галузі освітній полягають у засну­ванні та утримуванні ним Острозь­кої академії – першої вищої школи у Східній Європі. Одночасно із освітою князь починає розвивати в Острозі і друкарство, запросивши в 1575 р. зі Львова до «міста мудреців» Івана Федорова і на­віть заснував для його потреб власну папірню. Це була перша в Україні стаціонарна друкарня, яка проісну­вала майже півстоліття.

Першим Острозьким друком вважа­ється «Буквар», виданий 1578 р. із передмовою самого Івана Федоро­ва. Дякуючи старанням Кос­тянтина, в Острозі було зібра­но видатних учених, які успі­шно працювали в академії та друкарні, зі стін якої вийшло "25 високовартісних видань релігійних та релігійно-по­лемічних на оборону Украї­ни та її Віри". Серед цих видань була і "Біблія" 1581 року, яка принесла Україні та Православній Церкві віко­вічну славу серед усього сло­в'янського світу... Діяльність Острозького була дуже ши­рока й сильно корисна, бо справді реально рятувала ук­раїнський народ".

Будучи Київським воєводою, Острозький зробив багато як для відродження Київської землі, так і Києва, котрі були відкриті для татарських нападів і лежали в руїнах. Чимало зробив для культурного розвитку цього міста. Саме вихованці двору князя Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький, Петро Конашевич-Сагайдачний) продовжили справу свого патрона по відродженню Києва. Без князя не було б ні «могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХVІІ ст., ні перетворення його в духовну столицю України.

Двір Острозького багато в чому нагадував інституцію незалежного правителя. У його резиденціях в Дубні й Острозі перебувало близько двох тисяч слуг, переважно молодих людей. Пізніше ці люди ставали до служби в надвірному війську, канцеляріях, їх призначали управителями маєтків, опинялися вони й на церковних становищах.

"Те, що дав він, було найвиз­начніше з того, що взагалі українське життя дістало від свого тодішнього магнатства", - писав про князя Михайло Грушевський.

Острозький мав великі політичні амбіції. Виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої. Був фактичним провідником Русі-України під час укладання Люблінської унії 1569 р. Коли в 1572 р. вигасла династія Ягеллонів, Острозький був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру, зокрема, підтримувала Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»). Претендував і на московський трон після смерті царя Федора 1598 року (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами).

Ставлення до українського козацтва у князя було своєрідним. Розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі як форпосту проти татарської небезпеки, він намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема, приймаючи їх на службу. Але в той же час у 1578 році за наказом короля Стефана Баторія очолив невдалий каральний похід супроти Війська Запорозького Низового. Був противником козацько-селянських повстань, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду, проте «обмежився лише вимогою публічного покаяння і присяги козацького ватажка перед родом Острозьких» після перемоги над загонами Криштофа Косинського.

«...У суботу 13 лютого 1608 року сумно задзвонили дзвони по всіх церквах замкового міста Острога. Дзвонили дзвони тихо й сумно, бо дзвонили на подзвіння... в Бозі упокоївся старий князь Костянтин (Василь) Костянтинович Острозький. А на відповідь дзвонам острізьким ще сумніше задзвонили дзвони по всій Волині, а ще згодом - по всій Україні... Плакав Остріг, плакала вся Волинь, плакала вся Україна...». 11 липня 2008 р. Василь-Констянтин Острозький був причислений до лику святих .
Петро Сагайдачний
Петро Конашевич-Сагайдачий є найвідомішим і найславетнішим гетьманом Війська Запорізького до часів Богдана Хмельницького. Його гетьманування стало цілою епохою в історії українського козацтва і України загалом. Київ знову став центром українського життя, а козацтво стало носієм політичних інтересів.

Сагайдачного часто згадують як талановитого полководця, проте гетьман був видатним політиком, який вміло грав на польсько-турецько-московських протиріччях і добився розширення автономії для Русі-України у складі Речі Посполитої.

За гетьманування Сагайдачного відбулося остаточне організаційне оформлення Війська Запорозького. Викристалізувалися такі інститути козацького самоврядування як військова рада, рада старшини. Відбувся поділ товариства на полки, сотні та десятки на чолі з полковниками, сотниками й отаманами. Оформився склад військових старшин: осавулів, судді, писаря, обозного та хорунжого. Вдосконалилася тактика ведення війни. Сагайдачний запровадив у війську багато нововведень, зокрема легку й маневрену артилерію та добре озброєну і навчену піхоту, активно застосовував проти супротивника тактику засадних та зустрічних боїв.

Сагайдачний боровся за розширення козацького реєстру та в інший спосіб намагався легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію, розширити козацькі права, вивести польські війська з України, встановити релігійне рівноправ'я та визнати вищу православну ієрархію.

З цього часу вперше офіційно проголошується ідея юрисдикції гетьмана над Київським воєводством. Тим самим, хоча й у дещо іншому вигляді, використовувалися положення проектів Семерія Наливайка та Йосифа Верещинського щодо започаткування автономії Війська Запорозького. На окрему увагу заслуговує й пункт-прохання про дозвіл короля Речі Посполитої «відпускати» своїх підданих «під прапори» володарів інших держав. Таким чином козацьке керівництво хотіло узаконити довголітню практику своєї самостійної участі в різних міжнародних війнах і конфліктах.

Вперше за Сагайдачного козацтво формує свою політичну програму, в якій виходить за вузько станові інтереси. Утворюється спілка козацтва, міщанства й духовенства. Сагайдачний знову залучив Київ в орбіту майбутньої нової Української козацької держави. При ньому Київ знову стає політичним осередком нової України.

"В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя... Сагайдачний відкрив тим нову добу в історії українського життя", - писав про нього Михайло Грушевський.

У середовищі козацької спільноти завершується формування погляду на себе як на "політичний народ", рівноправний зі шляхтою, котрий виступає легітимізованим виразником і захисником прав та свобод "нашої руської нації". Тобто, на зміну старій княжій аристократії утверджується нова провідна суспільна еліта - козацька старшина на чолі із Петром Сагайдачним. Поняття "руський народ" набуває "термінологічної конкретності", позначаючи мешканців територій, історично пов'язаних із Київським та Галицько-Волинським князівствами княжої доби.

В цей час утверджується концепція руського народу як третього, рівноправного із польським і литовським, народу Речі Посполитої. "Народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного", - зазначалось у проханні православної шляхти до сейму 1623 року.

Сагайдачний надав козацькому руху інтелектуальної глибини, міцно пов'язавши його із захистом православ'я, яке після Брестської Унії 1596 року було оголошено поза законом. Одразу ж після Брестського собору 1596 р. Петро Сагайдачний зайняв позицію неприйняття унії. З усім двадцятитисячним Військом Запорозьким він вступив до Київського (Богоявленського) братства - важливого культурного центру України, яке виступало проти Унії.

Маніфестаційний вступ усього війська до братства, яким запорожці продемонстрували солідарність із його програмою, а також те, що беруть його під свій захист, був виявом величезної політичної ваги, який сприяв популярності організації в широких народних масах, високо підніс авторитет братства, а водночас оберігав його від репресій.

Не можна не згадати ще один акт, а саме висвячення під захистом козацької шаблі православним Київським митрополитом Іова Борецького і єпископів - що відновило знищену унією православну ієрархію.

Сагайдачний зробив незвичний, безпрецедентний для свого часу історичний крок - поставив зброю на охорону культури. Таке поєднання зробило із козацької військової сили справді політичну потугу та могутній притягальний центр для українського населення.

За Сагайдачного Військо Запорозьке стало впливовою фігурою у міжнародних відносинах. Гетьман мав стосунки з московським царем, польським королем, грузинським князем, перським шахом. Основна мета дипломатії Сагайдачного – боротьба з турками. В квітні 1618 року в столиці Речі Посполитої запорозькі посли на чолі із Дмитром Отрохимовичем підписали угоду з Олівером де Марконом (представником герцога Карла Ґонзаґа де Невера, який згодом став одним із засновників нового лицарського ордену під назвою Ліга християнської міліції). Згідно з цією угодою, Олівер де Маркон став повіреним запорожців у справі залучення їх до хрестового походу проти Османської імперії, що його намагався організувати герцог де Невер. До цієї ліги належали Папа Римський, німецький імператор, королі Іспанії, Англії, Речі Посполитої та Франції.

Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний помер у 1622 році від тяжкої рани, яку дістав у битві під Хотином і похований у Києво-Братському монастирі. Перед смертю Сагайдачний заповів своє майно на освітні, благодійні і релігійні цілі, зокрема, Київському братству і Львівській братській школі.

Невдовзі була видана книга «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного». У ній ректор Київської братської школи Касіян Сакович відзначив військові заслуги гетьмана: «...І Петро Конашевич гетьманив на славу, Його рицарство знають усюди по праву. Запорозькеє військо — належить вважати — Для вітчизни потрібне, пора це вже знати. Україна тим військом себе захищає, Де ж нема запорожців — татарин гуляє...».

Богдан Хмельницький
Богдан Хмельницький – постать настільки велика і настільки суперечлива, що досі нема єдиного погляду на його історичний вклад в українську історію. Він провів глибоку межу поміж добами історії України, відновив Українську державу. Але також став причетним до того, що Україна на довгі 350 років потрапила у залежність від Москви.

«Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста...», - звертався до Хмельницького у листі англійський полководець Олівер Кромвель. Історія Богдана – це історія сходження дрібного шляхтича до володаря України, шанованого не лише в Києві, а й в інших європейських столицях.

Хмельницький до свого гетьманування отримав незрівнянний досвід – військовий і адміністративний. Він брав участь у походах козаків на турків і татар, служив у великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Все це знадобилося йому, коли розпочалася Хмельниччина.

Хмельницький правильно оцінив можливість успішного проведення повстання. Козацько-селянська Україна сприйняла якого заклик як давно очікуваний. Гетьман Потоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною». А військовий талант допоміг здобути яскраві перемоги під Жовтими Водами і Корсунем. Вони стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі Україну. «И так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которіе казаками били, але хто и нігди козацтва не знал», - писав у літописі Самовидець.

Після успішних військових кампаній Хмельницький прийшов до думки, що може об'єднати Україну під своєю владою. «Виб'ю з лядської неволі народ весь руський... правда... жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдиновладцем і самодержцем Руським...», - такі слова приписує Хмельницькому літопис. Налякані заявами Богдана польські комісари доносили королю, що гетьману йдеться «...вже не про козацтво, тільки про володаря й князя руських провінцій...». І дійсно, під час переговорів з московськими послами навесні 1649 року гетьман заявив, що мир з поляками відтепер є можливим лише за умови визнання ними незалежності козацької України «...по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо ». Так було проголошено існування Української козацької держави.

Після тріумфального в'їзду до Києва гетьман Богдан Хмельницький отримав благословіння на ведення священної війни за права всього православного світу від єрусалимського патріарха Паїсія, що приїхав до України-Русі, за підтримки інших вселенських владик. В січні 1649 р. патріарх надав українському гетьману титул «князя Русі й прирівняв його до Костянтина Великого» — римського імператора, який прославився тим, що проголосив християнство державною релігією Римської імперії.

За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км кв і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. Адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва. Система влади нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя. Політична влада в Гетьманщині за своєю суттю була моноцентричною — центром ухвалення рішень виступав гетьманський уряд і центральні органи управління, яким підпорядковувались усі місцеві структури козацького врядування.

Держава мала свій бюджет, свою фінансову систему і грошовий обіг. Існувала широка система податків в «Скарбницю Військову». Одним з найбільших джерел надходжень були податки на млини та броварні. Доходи з млинів («військову мірочку») збирали спеціальні «дозорці». Існували відкупи на горілку, дьоготь і тютюн. Значний збір надходив в Військову Скарбницю від пасік. Стягувалися проїзні, транзитні та внутрішні митні збори. У Гетьманщині існувала система прямого оподаткування населення. Також одним із найефективніших джерел прибутку була плата за оренду землі.

В умовах постійної загрози нападу неабияке значення мала здатність держави захищати свої національні інтереси. Він задумався над проблемою сформування 50-тисячного регулярного війська, яке утримувалось би за рахунок скарбниці. Велику роль у зміцненні збройних сил України відіграло прийняття "Статей про устрій Війська Запорозького", що послужили першим українським військовим статутом.

Богдан Хмельницький близько зійшовся з київською інтелектуальною елітою, яка гуртувалася навколо Києво-Могилянської академії. Як високоосвічена людина та справжній державний діяч, Богдан Хмельницький піклувався про розвиток освіти в Україні. Він усвідомлював, що братські школи і самі братства активно виступають за збереження і розвиток національної культури, впроваджують свою систему виховання, на ґрунті освіти об'єднують українців навколо ідеї захисту батьківської віри. Залишилося чимало гетьманських розпоряджень про надання освітнім установам привілеїв та вольностей.

В роки революції гетьманові доводилося вирішувати комплекс проблем, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності держави. Українську козацьку державу було визнано урядами Порти, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції.

Пішовши на утворення конфедеративного союзу з Московією, гетьман розглядав його лише як засіб для досягнення більш масштабної та глибокої мети: утвердження суверенної держави й об'єднання під булавою всіх етнічно українських земель. Незважаючи на вимушеність прийняття московської протекції, гетьман і старшини припустилися прорахунків у юридичному оформленні цього акту, не з'ясувавши насамперед усіх умов. Російська ж сторона скористалася з цього, обмеживши частково суверенітет козацької України. Це мало довготривалі наслідки для українських земель. Хмельницького дуже поважала радянська пропаганда, називаючи союз Гетьманщини з Москвою возз'єднанням українського і російського народів.

Українська держава Богдана Хмельницького викликала захоплення численних сучасників — дипломатів, мандрівників, літописців. Описуючи своє враження від гетьмана Хмельницького, Павло Алеппський підкреслював: «Так ось він, Хмель, якого слава й ім'я рознеслися по всьому світу». Багато і захоплено писав мандрівник про освіту в державі Хмельницького: «Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб… Число письменних особливо збільшилося з часу появи Хмеля». Польський історик Людвік Кубаля, котрий присвятив багато років дослідженню життя й діяльності Богдана Хмельницького, порівнював українського гетьмана з його сучасником — вождем Англійської революції середини XVII століття Олівером Кромвелем, відзначаючи при цьому, що завдання у Богдана Хмельницького виявилося набагато складнішим, оскільки «він не мав у своєму розпорядженні вишколеної інтелігенції й засобів старої, сильної держави. Військо, фінанси, державне господарство, адміністрація, відносини з сусідніми державами — все це треба було створити… Він мусив добирати і вчити людей. Була то людина з кожного погляду надзвичайних вимірів, він переростав талановитих людей настільки, що переступав межі збагненного».

Іван Виговський
Іван Виговський дотримувався принципу «лякати короля царем, а царя королем», чим торував собі та своїй державі шлях до того, щоб бути незалежним — «не бути ані під королем, ані під царем». Гетьман, який побачив всю згубність союзу з Москвою і спробував повернути Україну на інший шлях розвитку.

Під час гетьманування Богдана Хмельницького генеральний писар Іван Виговський став його «правою рукою». Окрім складення листів та універсалів він заступав гетьмана у найважливіших справах: приймав і очолював посольства, переймався справами розвідки та контррозвідки, брав участь у розробленні планів військових операцій, був одним з тих, хто виробляв політичний курс молодої держави. Можна навести лише один епізод, який свідчив про неабиякий військовий та організаторський талант Івана Виговського. Під час Берестецької битви 1651 року, коли татари полонили Хмельницького, поряд з генеральним писарем залишилося лише троє козаків та двоє татар. Іван був змушений відмовитися від спроби пробитися до обложеного війська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочі. Там він зібрав нове військо і розгромив десятитисячну орду, яка поверталася з України до Криму, обтяжена ясиром. У результаті трьох битв — під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху, козаки Виговського знищили понад вісім тисяч ординців і відбили увесь український ясир. З полоненими татарами і ногайцями генеральний писар послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Іван Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Це подіяло на хана Іслам-Гірея III, який наказав відпустити гетьмана Богдана Хмельницького з полону. А наступного року Хмельницький разом з Іваном Виговським та Іваном Богуном розгромили коронне військо під Батогом.

Як писав один із сучасників, "...жоден полковник не знав, що думав Хмельницький, - один лише Виговський.". Авторитет Виговського був таким, що після смерті Богдана саме писаря обрали на правління як регента при малолітньому Юрію Хмельницькому.

Виговський продовжував передсмертні задуми Хмельницького про послаблення зв'язків з Москвою та укладення союзу із західним державами Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Одночасно новий гетьман намагався покласти край анархії, що витворилася в Україні та створити керівну верству з освічених, достатньо заможних людей, які мали б національну свідомість, дбали про державні інтереси. Виговський хотів посилити її шляхетськими елементами, котрі б разом із заможними козаками утворили нову національну еліту, на яку мала б спиратися держава.

У Москві довго зволікали з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи від нього багатьох поступок, насамперед введення до найбільших міст - Переяслава, Ніжина й Чернігова московських залог на чолі з воєводами. Виговський мусив погодитися з царськими вимогами, сподіваючись, що на тому зазіхання Москви припиняться.

Невдоволення незаможного козацтва й селянства використали полковник Пушкар та отаман Барабаш, які за підтримки Москви організували заколот, який Виговський силою подавив. Після цього московський уряд відверто втручався в українські справи, надаючи противникам гетьмана матеріальну підтримку. Це змусило Виговського знайти собі іншого сюзерена. Типова європейська практика того часу. Після довгих вагань він вирішив звернутися до Речі Посполитої. Був укладений Гадяцький договір, за яким Україна, Польща і Литва утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних лише спільно обраним королем.

Українська сторона наполягла на створенні удільного Руського князівства в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств (тобто, по суті, в етнічних межах України); скасуванні унії і повернення православній церкві відібраних храмів тощо. Велике Князівство Руське повинне було мати свій вищий судовий орган із діловодством українською мовою, власні фінанси, монету, українське військо в 30 тисяч козаків. Планувалось заснувати 2 університети, колегії, школи, друкарні, була гарантована свобода друку, слова. Гадяцький договір був більш виваженим і чітким, ніж договір 1654 року, але проблема була в тому, що Польща не збиралася дотримуватися його умов.

Слід зазначити, що виникнення нової назви держави – Руське князівство - певною мірою викликане тим, що назва створеної в ході Визвольної війни 1648-1657 рр. Української держави не була офіційно і юридичне визначена. Фігурувала назва — «Військо Запорозьке». Іноді на переговорах держава іменувалась як «Гетьман з Військом Запорозьким». Саме так Богдан Хмельницький і підписував державні документи, тобто ця формула репрезентувала Українську Гетьманську державу.

Гадяцька угода спровокувала Москву до відкритого воєнного втручання в Україну. «Після смерті вічної пам'яті Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, вони (росіяни) гадали, що наша Мала і Біла Русь спільно з Військом Запорозьким швидко загинуть» — говорилося у «Маніфесті Війська Запорозького», який був укладений 1659 року Іваном Виговським та козацькою старшиною й відправлений до володарів багатьох європейських держав задля пояснення причин початку війни між козацькою Україною і царською Росією.

Проте Виговський показав себе вмілим дипломатом і полководцем. Гетьман зібрав цілу антимосковську коаліцію. Спільне україно-польсько-татарське військо, до якого входили й найманці волохи, серби, у Конотопській битві 8 липня 1659 року вщент розбило московське військо на чолі з князем Трубецьким. Але цей успіх не зміцнив Виговського на гетьманстві, і не поклав край розбратові в Україні.

Відразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання. Це була перемога антипольського напрямку серед козацько-старшинської еліти України, яка в цей час більшістю схилялась до союзу з Москвою. Рядові козаки й селяни боялися, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски і панщина. До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо їх лякала можлива війна проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі.

У вересні 1659 р. на козацькій раді козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському. Гетьман, не бажаючи Україні нового лиха, що заподіяла б громадянська війна, зрікся булави.

Донині немає єдиної оцінки діяльності гетьмана Виговського. У радянській історіографії він показаний зрадником Москви і підлабузником Польщі. Негативно оцінювали його літописці Величко і Самовидець, а також автор "Історії Русів". А от Грушевський характеризував Виговського так: "Чоловік дуже освічений, розумний, бувалий, не кепський політик, при тім без сумніву – патріот український…".
Іван Мазепа
В народі ходить приказка «Від Богдана до Івана не було Гетьмана», яка оцінює заслуги гетьмана Мазепи. Він кинув виклик Москві, здійснивши невдалу спробу відновлення незалежності української держави. За це його прокляла російська церква і досі в російських храмах читають анафему на гетьмана Мазепу.

Варто зазначити, що Іван Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для України час Руїни, коли українські землі були розчленовані, а «Коломацькі статті» 1687 року (договірні статті між гетьманом і московським урядом) ще більше обмежували автономні права України.

Своєю політикою він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманської влади, ставши непохитним володарем України на цілих 22 роки, згуртувати навколо себе старшину. Гетьман мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих "бунчукових товаришів", щедро обдаровуючи їх землею. Гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю. Аристократична спрямованість соціальної політики Мазепи не сприймалася народом. Сам він володів біля 20 тис. маєтків. А у 1701 р. видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку.

Розвиток торгівлі та промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міст, зокрема його купецької верстви. У зв'язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Мазепа сприяв економічному і культурному розвитку України, підніс свій авторитет завдяки активній меценатській діяльності – на його кошти було збудовано 12 та реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Опосередковано діяльність Мазепи відбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

Навколо постаті Івана Мазепи завжди точилося безліч суперечок. Дехто вважає його героєм, дехто – зрадником. Проте не залишається сумнівів, що гетьманування Івана Мазепи стало вирішальним моментом у стосунках між Україною та Москвою.

Гетьман прагнув розширити самостійність Гетьманщини, а Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму та прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі. Напруження між царем і Мазепою виникло в часи Північної війни. Під час неї Петро висунув перед Мазепою нечувані раніше вимоги, зокрема, війська змушені були воювати зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві, Центральній Польщі. Регулярно українські полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60, 70 % складу. Намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська. Коли поповзли чутки про наміри царя реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася. Війна викликала ремствування серед українських селян, міщан: скаржилися, що в їхніх містах, селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль, — писав цареві Мазепа, — я отримую скарги на свавілля московитських військ». Гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

Загальне невдоволення штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся за допомогою до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Цар порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 року, український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. Коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини.

Пилип Орлик в меморіалі «Déduction des droits de l'Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 року, писав про зміст угоди 1708 року: «Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани. Усе завойоване на території Московії, але колись належне руському народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привласнювати собі ані титулу, ні герба Князівства Українського».

Подальша історія всім відома. Карл і Мазепа програли під Полтавою. Значення цієї поразки було величезним – звільнення України так і не відбулося. Разом з тим доба гетьманування Мазепи сформувала новий тип мислення, вищий рівень культури, освіти в Україні. Ми не знаємо, в якому стані перебували б нині більшість пам'яток архітектури Києва, якби вони не були відреставровані, підняті з руїн у добу Мазепи. Йдеться передусім про архітектурний комплекс Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Видубицького монастиря.

З часів Івана Виговського не було гетьмана в Україні, який мислив би не лише категоріями особистої влади, а й загальнодержавними категоріями. Мазепа спробував використати зовнішньополітичну ситуацію, щоб вийти з-під влади московського монарха. Західні сучасники гетьмана в своїх спогадах не тільки не осуджували Мазепу, а й висловлювалися про нього як великого державного мужа. В Москві ж Мазепу прокляли як зрадника. Проте не слід забувати, що на рубежі XVII-XVIII століть Україна жила у західній політичній і культурній традиції, і рішення Мазепи змінити сюзерена цілком вкладалося у норми тогочасного права. В Україні ж під впливом трьохсотлітньої імперської пропаганди Іван Мазепа став «изменником, нарицаемым Ивашкой».

Гетьман Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представником України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картини, 22 музичні твори, 17 літературних творів, шість скульптур.

Пилип Орлик
Орлик – один з найшановніших в Україні гетьманів, хоча він ніколи не мав фактичної влади на батьківщині. Гетьман у вигнанні створив «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» - конституційний акт, який іноді називають першою українською Конституцією, а також однією із перших конституцій у Європі.

Пилип Орлик – близький соратник Івана Мазепи. І це вирішило його долю. Був генеральним писарем і довіреною особою Мазепи. Після поразки шведсько-українського війська під Полтавою Орлик пішов з гетьманом, частиною старшини і війська до Бендер. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обрали Орлика гетьманом України у вигнанні.

«Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» з'явилися через політичну конкуренцію. Окрім Орлика на гетьманську булаву претендували й інші старшини. Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 році Орлик і склав «Pacta et Constitutiones». Це був справді історичний документ – угода між старшиною та запорожцями про розподіл влади і обов'язки гетьмана. В «Пактах» Орлик прописав зобов'язання обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України (в тексті вживається саме така назва) від Московії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Ось деякі пункти «Бендерської конституції»:

1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4) недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів, накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо.

Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів, ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки.

Після обрання гетьманом Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну, але програв. Живучи впродовж десятиліть в еміграції (у Швеції, Німеччині, Туреччині, Греції), він до самої смерті у 1742 році не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду для пошуків нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. У своїх листах і в щоденнику він не раз порівнював себе з чоловіком, якому буря розбила корабель: "Як корабельник, котрого застануть в океані противні вітри, змучений ними і виглядає ясної погоди, так і я, змучений безнастанними нещастями, заведений у своїх надіях, очікував і очікую обіцяної втіхи...". Справу Орлика продовжили його син Григорій та мазепинці-емігранти, яких називали в Європі апостолами Української незалежної держави.

Перед смертю Орлик послав листа до запорожців, нагадуючи їм про високий обов'язок захищати рідну землю. Мудрий державець, дипломат, творець нашої першої Конституції зустрів смерть у такому убозтві й бідності, що молдавський господар мусив поховати його власним коштом.

Після Орлика залишилася літературна спадщина у формі листування, універсалів, промов, панегіриків та "Діаріуша подорожнього", тобто щоденника. Вони свідчать, що Пилип Орлик був вельми освіченою людиною і мав неабиякі публіцистичні здібності. Майже всі його писання вирізняються надзвичайною художністю, бароковим красномовством, вільним володінням кількома мовами, частим звертанням до історичних прикладів та міфології.
Іван Франко
Іван Франко – письменник і політик, який посприяв відновленню українського політичного життя на Галичині. В 1870-х роках, коли молодий письменник виходив на історичну арену, у Галичині ще не було тієї організованої сили, яка б зуміла "підняти селянство на визвольну боротьбу і повести його за собою...". Проте літературна, наукова і політична праця посіяла на Галичині зерна національної самосвідомості.

У липні 1877 р. Івана Франка було заарештовано за "соціалізм" і за зв'язки з Михайлом Драгомановим, що нібито був організатором таємних гуртків серед молоді не тільки в Га¬личині, але й на Східній Україні. Насправді, Франко багато вивчав соціалізм, хоча справді таємні гуртки організовував. Річ у тім, що ще у середині 70-х років XIX ст. в Галичині сформувалася група молодої інтелігенції, яка критично ставилася до діяльності москвофілів і народовців. Вона прагнула надати українському громадсько-політичному рухові сучасного європейського змісту. Це були молоді українські політичні діячі Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші. Вони відкидали консерватизм мислення народовців, його обмеженість культурництвом, а тим більше реакційність москвофілів. Порівняно з попередніми течіями, радикали-соціалісти започаткували у свідомості українства справжню інтелектуальну революцію. У 1876 р. Франко та Павлик розпочали редагувати студентське видання «Громадський друг». Вони негайно відкинули «язичіє» і розгорнули широку пропаганду своїх поглядів. Згодом робота продовжилася в альманахах «Дзвін», «Молот», «Світ». Радикали розпочали пропагандистську роботу й серед українських селян і робітників.

Захищаючи інтереси селянства, вони виступали за ліквідацію залишків кріпацтва, передачу селянам поміщицьких земель, сервітутних угідь. Радикали роз'яснювали робітникам, як їх експлуатують капіталісти, а тому переконували їх у необхідності й неминучості соціалізму — ладу, що забезпечить соціальну справедливість.

Видавнича діяльність Франка тривожила австрійську владу, у 1980 році він вдруге потрапив за грати. В кінці 80-х років Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт письменника.

А вже через рік після арешту, 1890 року, за підтримки Михайла Драгоманова Франко стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, першим її головою, автором програми. Вона передбачала зміни економічного життя на засадах «наукового соціалізму», здобуття демократичних прав і свобод, уключаючи й право кожного народу на культурний розвиток. Ця партія мала свій електорат і найважливіше - механізми дій. Партія мала програму мінімум і програму максимум. Мінімум - створення Галицької автономної області. Максимум - соборної України, яка б об'єднала всіх українців. Галичани тоді називали себе „русинами", і Франко першим ж наполягав на вживанні терміну „українці".

Тодішня Австро-Угорська держава визнала радикальну партію, яка брала участь у виборах, офіційно виставляла своїх кандидатів і прагнула створити парламентську фракцію. Але невдало. Тричі у виборах до австрійського парламенту її кандидати, у тому числі й Іван Франко, фактично програвали вибори. Після третіх виборів і програшу на них радикальної партії в усьому звинуватили Франка, як її керівника і головного ідеолога.

Визнаючи економічне вчення марксизму, Франко завжди критично ставився до політичного марксизму. Проаналізувавши погляди його засновників, він дійшов висновку, що пропонований ними політичний устрій «народної держави» призвів би до втрати свободи. «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».

На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Драгомановим, цінуючи в ньому «європейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм і в питанні національної самостійності, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією. Річ у тім, що на рубежі століть у Франка настало розчарування соціалістичними поглядами. Зокрема, у газеті "Рада" з'являється його стаття "Огляд української літератури в 1906 році", де Франко недвозначно наголошує на суспільній шкідливості соціал-демократизму. На його думку, шкідливість поглядів соціал-демократів полягає у тому, "що вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи". "А потім, – пише Франко, – соціал-демократи, трактували це українство, як формальну концепцію, а не як натуральний вислів своєї душі і тому не зуміли вложити в свою публіцистику душі та захопити нею ширші маси читачів".

1899 р. в Радикальній Партії виникла криза, і Франко та Грушевський спільно з народовцями заснували Національно-Демократичну Партію. Вона об'єднала українських інтелігентів, духівництво, міщан і селянство. Першочерговим завданням партія вважала здобуття автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Стратегічною метою вона мала здобуття Україною соборності й незалежності. Щоб досягнути цього, партія обрала тактику щоденного виборювання прав українців у парламенті та адміністративних установах. У національно-політичне русло вона спрямовувала й страйковий рух.

Франко полишив політику у 1904 році, з головою поринувши і літературу. 1916 року його навіть планували висунути на Нобелівську премію, але смерть перекреслила ці плани.

Критики вважають неоціненними напрацювання Франка щодо ідеї української державності та основних напрямків її розвитку.

Михайло Грушевський
Михайло Грушевський – один з провідних державників часів національно-визвольних змагань початку ХХ століття. Академік Володимир Вернадський писав: "Я вважав і вважаю, що Грушевський зробив величезну справу для відродження українського народу... Велика постать, щоб не казали, яка залишила глибокий слід у національній самосвідомості України".

Грушевський був засновником Національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві. Його політичні погляди випливали із його концепції історіософії. Головним напрямом його досліджень була проблема національного самовизначення. Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку. Проте в політиці було не все так просто.

Будучи соціалістом за світоглядом, Грушевський замість реальної нагоди відродження самостійної української державності довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції, але це був вимушений крок – більшовики були вже на порозі. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові й московським більшовикам дорого коштували і йому особисто, й українському народові.

Грушевський під "народом" розумів "село, українське селянство". Таке бачення "народу" залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як президента була "селоцентрична". У своїй програмній праці "Підстави Великої України" він: "Головною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати.

Практичний вклад Грушевського у розбудову Української держави пов'язаний з національно-визвольними змаганнями 1917-1918 років. Коли після падіння самодержавства члени Товариства українських поступовців утворили в Києві Українську Центральну Раду, то її головою безальтернативно обрали саме Грушевського. Зі слів історика Дмитра Дорошенка, "ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство".

Під керівництвом Грушевського Центральна Рада за короткий час пройшла шлях від гасел національно-культурної автономії до проголошення суверенної Української Народної Республіки (січень 1918 р.) та її Конституції (квітень 1918 р.). Грушевський був співавтором головних політичних документів УЦР, основних концептуальних положень Української революції. Він тісно співпрацював із створеною у квітні 1917 р. Українською партією соціалістів-революціонерів. Але сам визнавав, що проголосити незалежність УНР його змусила військова агресія більшовиків. Генерал армії Української Народної Республіки Юрко Тютюнник стверджував: "Ми слухняно йшли за своїми провідниками. А наші провідники любили Росію". Та навіть він визнав, що в 1917-му "Грушевського усі вважали майже за генія". Інший слен Центральної Ради Володимир Дорошенко визнавав: "Події не застали нас свідомими своєї мети членами української нації, а громадянами імперії українського походження". Не підданими імперії, а саме громадянами, тобто її свідомими, а не пасивними представниками. Саме тому багато політичних діячів Наддніпрянщини того часу хотіли лише реформування Російської імперії, а не її падіння. Перебудову з наданням всім націям національно-культурної автономії.

Але з більшовиками, які взяли владу в Росії, погляди Центральної Ради розходилися. IV Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. Вперше в історії України була проголошена її суверенність.

«Всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки», - говорилося в документі.

Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни. Грушевського критикують українські націоналісти, саме за зволікання і нерішучість, які призвели до загибелі молодої української держави.

Після гетьманського перевороту Грушевський відійшов від політичних справ, повернувшись у науку. Видавав нові томи Історії України-Руси, був навіть президентом Академії наук.

У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Але насправді Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР просто не існувало.

Володимир Винниченко
Володимир Винниченко – український революціонер, член Центральної Ради, особа суперечлива, проте знакова в історії становлення української державності.

Володимир Винниченко ще до революції був активним політичним діячем. Член Революційної української партії, яка з 1905 року стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією, агітатор, кілька разів сидів, був у дисбаті. У Центральній Раді очолив Генеральний секретаріат і став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Він автор майже всіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Винниченко 10 червня 1917 року на 2-му Всеукраїнському військовому з'їзді проголосив I Універсал Центральної Ради та 26 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради — Декларацію Генерального секретаріату, якою було проголошено курс Української Центральної Ради на «здійснення суцільної автономії» України.

Вплив Володимира Винниченка на суспільні настрої, на прийняття принципово важливих рішень у 1917 році був масштабним і сильним. Він задавав тон важливим представницьким форумам – таким, наприклад, як Всеукраїнський робітничий з'їзд, що проходив у Києві 10 – 13 липня 1917 року. Голова Генерального секретаріату, лідер УСДРП відкрив дискусії на зібранні ключовою доповіддю «Сучасний момент в українському житті і українське робітництво». Він зайняв позицію, що значно відрізнялася від усіх попередніх його публічних виступів у 1917 році. Визначаючи перспективи боротьби, Винниченко кілька разів звертався до феномену більшовизму, формулював ставлення до нього. «Більшовики реально і правдиво дивляться в будучину, – викладала зміст Винниченкових слів «Робітнича газета». – Вони найбільше відчувають мерзоти, які творяться в житті, найбільше чутливі до волі та завдань революційного руху». І хоч в інших виступах (як раніших, так і пізніших) Винниченко ніколи більше не висловлював таких симпатій до більшовизму, не солідорувався з його гаслами, тактичний виграш (залучення якомога ширших до ідей УЦР) на робітничому з'їзді виявився незаперечним.

Біда у тому, що ставка на "революційну свідомість" демагогічно прикривала нездат­ність нової влади організувати ефективну систему управління. Непослі­довна соціальна політика, обіцянки якнайшвидшого вирішення земель­ного питання на користь найбідніших прошарків селянства у поєднанні із закликами самовільно не захоплювати поміщицьких земель деморалізу­вали селянство, а дорожнеча й посилення анархії відштовхували від Цен­тральної Ради заможні верстви населення.

Криза в уряді УНР призвела до виходу соціал-демократів на чолі з Винниченком з Центральної Ради. Свої обов'язки прем'єра він склав через три дні після проголошення Четвертим Універсалом самостійної України.

Під час німецької окупації і гетьманського перевороту між Винниченком і Скоропадським відбулася тривала розмова, що стосувалася державності України, але в цьому питанні вони не дійшли згоди. Тоді Винниченко, звільнений з-під домашнього арешту, розпочав підготовку до повалення гетьманського режиму. Гетьманат він вважав антиукраїнською диктатурою російських буржуазно-поміщицьких сил, підтриманих окупантами. У ніч на 14 листопада на таємному засіданні керівництва українських політичних партій було створено верховний орган відновлюваної УНР — Директорію — на чолі з Винниченком, яка внаслідок повстання прийшла до влади.

Відсутність чіткої програми дій, відрив від політичних партій, а також нове вторгнення більшовицьких військ в Україну — все це призвело до падіння Директорії, а сам Винниченко через суперечності з Симоном Петлюрою Винниченко, ухопившись за категоричну вимогу Антанти усунути його з посади голови Директорії як "майже більшовика", склав пов­новаження і виїхав за кордон, мотивуючи це необхідністю участі в робо­ті конференції Соцінтерну в Берні. «Отже, моя урядова діяльність, слава Богу, кінчається. Правда, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність сучасних переможців», - говорив Винниченко.

Протягом 1919 року політичні його симпатії схиляються в бік націонал-комунізму. За умови визнання більшовицьким урядом не­залежності Української Республіки він готовий був прийняти запроваджу­вану більшовиками модель "радянської" форми влади . Якийсь час Володимир Винниченко перебував в Угорщині, де відбу­лася революція більшовицького типу, спілкувався з її лідером Белою Куном, який обіцяв українському політикові допомогти домовитися з біль­шовиками щодо створення загального революційного фронту Угорщини, України та Росії проти сил Антанти. Але практичних наслідків ці перего­вори не мали. Зазнавши чергових розчарувань, Винниченко у другій половині 1919 року переїхав до Відня й буквально відразу ж узявся до написання мемуарно-публіцистичної тритомної праці "Відродження нації". У цей час (очевидно, ще сподіваючись на взаєморозуміння з більшовиками) він демонстративно перейшов на прокомуністичні (з національно-українським пафосом) позиції.

За два місяці до остаточної еміграції у 1920 році він записав у щоденнику: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Про цей період його життя не без уїдливості пише генерал Михайло Капустянський: «Голова Директорії Винниченко, що все більше і більше схилявся до комуністичних ідей, під натиском Антанти відколовся від Директорії. Він відправився на захід, щоб в прохолоді затишного кабінету стежити за жаркими подіями в Україні і гостро, злобно-талановито їх критикувати, а також своїми творами готувати собі шляхи до радянської України». Схоже, генерал був недалекий від істини, якщо перечитати абсолютно суху і самовиправдальну працю Винниченка «Відродження нації», видану трьома випусками в 1920 р. Совєти навіть запрошували його повернутися до Росії, але він відмовив.

Репресії та насильницька колективізація в Україні змушують письменника знову вийти на політичну сцену. У вересні 1933 р. він пише відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинувачує Сталіна та його поплічника в Україні Постишева у терорі проти українського народу й реставрації імперії, ще страшнішої за царську Росію. У відповідь листопадовий (1933) пленум ЦК КП(б)У охрестив Винниченка «старим вовком української контрреволюції» й категорично заборонив видавати його твори, а ті, що вже вийшли друком, було вилучено з усіх бібліотек.

Під час німецької окупації Франції за відмову співробітництва з нацистами Володимира Винниченка було кинуто до концтабору. По закінченні війни він закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Павло Скоропадський
Павло Скоропадський – нащадок козацького роду, за правом народження носив князівський титул, служив в армії Російської імперії, але не зважаючи на свою прихильність до імперії, створив на короткий час яскраву і порівняно ефективну Українську Державу, яка могла би зберегти незалежність, якби опоненти гетьмана вгамували політичні амбіції.

Військова кар'єра Скоропадського складалася вдало – молодий гвардієць отримував чергові звання. На фронт Японської війни вирушив чолі сотні Читинського козачого полку, а повернувся полковником і флігель-ад'ютантом, нагородженим золотою шаблею за хоробрість. На початку Першої світової війни був удостоєний Георгіївського хреста. Невдовзі отримав чин генерал-лейтенанта і був призначений командиром гвардійської кінної бригади, а згодом 8-го армійського корпусу. Коли відбулася Лютнева революція 1917 р., він командував 34-м армійським корпусом на Волині. Українізацію війська він не дуже підтримував, до того ж його дратувала бездарна оборонна політика Центральної Ради, але тим не менше, саме 34-й армійський корпус залишився чи не єдиною дисциплінованою і боєздатною частиною УЦР, яка стримувала наступ більшовицьких військ на Україну. Після захоплення більшовиками Лівобережної України, Секретаріат військових справ Центральної Ради призначив Скоропадського командуючим усіма українськими частинами на Правобережжі.

З поверненням, фактично на багнетах німецько-австрійських військ, до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відображена в ІІІ Універсалі. Але слабка політика УЦР викликала невдоволення широких мас і окупаційних військ.

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада», яка ввійшла в тісний контакт із Українською демократично-хліборобською партією В'ячеслава Липинського та Миколи Міхновського та Союзом земельних власників із метою спільними зусиллями домогтися зміни уряду й внутрішньо-економічної політики Ради. «Українська Громада» розпочала підготовку до державного перевороту.

29 квітня 1918 року в Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з гетьманом, який узяв на себе повноваження щодо управління краєм.

У Софійському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софійському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що тимчасово взяв на себе всю повноту влади. Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускалися, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж дня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана в політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно з Законами, уся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася в руках гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

Гетьманська держава здобула широке міжнародне визнання, встановивши дипломатичні зв'язки з Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Норвегією, Швецією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами світу. На жаль, Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимої» Росії, не визнала Гетьманську державу.

Відразу ж Скоропадський почав творити збройні сили. Було прийнято закон про створення мережі середніх і вищих військових навчальних закладів, курсів перепідготовки офіцерських кадрів, готувалося відкриття Академії Генштабу. У червні 1918 сформовано Сердюцьку дивізію, почалося комплектування Особливого офіцерського корпусу, підпорядкованого персонально Гетьману. Затверджено план створення 8 піхотних корпусів та 4 кінних дивізій, для чого мав відбутися призов 85000 новобранців. Окремими родами військ стали авіація та флот. Особлива увага приділялася відродженню козацтва. Згідно Гетьманського Універсалу Українське козацтво складалося з 8 кошів в межах губернії, кожен по 14 полків в межах повіту. До козачого реєстру було включено 150 тис. родин.

За підтримки гетьмана протягом 1918 р. були створені Українська Академія наук, засновані два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій, Національний архів, Національна бібліотека та інші навчальні й культурні заклади.

Потребувало вирішення земельне питання. Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їх викупу та розподілу між селянами так і не вдалося виконати. Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю за допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, куди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру, відбувалося посилення невдоволення українського населення, представників різних політичних партій діями Скоропадського. Врешті-решт, невирішеність аграрного питання, присутність в Україні іноземних військових частин, відсутність власної боєздатної армії, разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Сім із половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, удосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. В цих питаннях цілі австрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції. Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана.

Під тиском Антанти Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично зліквідовував ідею побудови незалежної України напротивагу розбудові «білої» Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман відвернув від себе українців і не зміг привернути російські кола. Проти гетьмана готувалося повстання. Не маючи бажання воювати, Скоропадський написав зречення від влади.

«Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців докладав усіх сил,щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він опинився. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням. І нині я, з огляду на умови,які тепер склалися, і керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади», - йшлося у ньому.

Після зречення влади, Скоропадський оселився поблизу Берліна. Там завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з Вячеславом Липинським та Сергієм Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повернувся до активного політичного життя, очолив новий гетьманський рух. Коли в 1939 році Карпатську Україну, гетьман активно виступив у оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько.


Симон Петлюра
Образ головного отамана УНР Симона Петлюри у новій українській історії став символом боротьби за волю й незалежність України. Саме тому протягом 70 років після вбивства Симона Петлюри радянські спецслужби не переставали шукати сліди петлюрівщини. Але незаперечним фактом є те, що в критичний момент Петлюра взяв всю повноту влади в свої руки і спробував відстояти незалежність України.

«Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра — видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра — безмірно вищий за те, що про нього думають. Він — з породи вождів, людина із того тіста, що колись, у старовину, закладали династії, а за нашого демократичного часу стають національними героями… Буде він вождем народу українського. Така його доля», - писав про Петлюру науковець Федір Корш. Він був правий, невдовзі Симон Васильович стане на чолі українського руху за незалежність.

У період Першої світової війни Петлюра працював заступником уповноваженого Всеросійського союзу земств і міст з питань постачання російської армії. Ця напіввійськова посада дала йому змогу бувати у військових частинах і вести політичну роботу серед українців. Лютнева революція в Росії застала Петлюру на західному фронті в Білорусії. Невдовзі його обрано головою Українського військового комітету Західного фронту, що свідчило про зростання його авторитету і популярності серед солдатів.

У червні 1917 р. з ініціативи Петлюри був скликаний Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому був проголошений Перший Універсал Української Центральної Ради. За його безпосередньої участі з полонених українських січових стрільців було сформовано окрему військову частину - Курінь Січових Стрільців під командуванням Коновальця, який пізніше відіграв визначну роль у національно-визвольній боротьбі за незалежність України. Тоді ж виникли суперечності між Винниченком, який не бачив необхідності в створенні армії, і Петлюрою, який вказував на її обов'язковість.

Петлюра вийшов з уряду й організував Гайдамацький кіш Слобідської України, що став на захист молодої республіки проти російсько-більшовицької агресії. Це військове формування відіграло вирішальну роль у ліквідації більшовицького повстання проти Центральної Ради і тривалий час залишалося одним з найбоєздатніших в Армії УНР. До речі, саме завдяки Петлюрі захоплені на "Арсеналі" полонені уникли розстрілу. Київський історик і журналіст Ярослав Тинченко у своїх дослідженнях наводить слова очевидців, які розповідали, що він вискочив перед кулеметами гайдамак і закричав: "Це ж робітники! Серед них, може бути, є багато несвідомих українців, і ви їх хочете розстріляти? Я цього не дозволю, першу кулю в мене!". Гайдамаки не посміли ослухатися отамана.

Після гетьманського перевороту Петлюра відійшов від державної діяльності і працював у Київському губернському земстві. З вибухом повстання порти гетьмана він виїхав до Білої Церкви і очолив повстанські війська, які урочисто увійшли до Києва в грудні 1918 р., ознаменувавши цим ліквідацію держави Скоропадського і відновлення УНР. Історичною подією стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки УНР і ЗУНР. У складі Директорії Петлюра перебував від першого до останнього її існування і протягом десяти місяців очолював збройну боротьбу за волю та незалежність свого народу.

"Петлюра є честолюбним, ідеалістом без всякого розмаху, а головне — за ним пішли б тільки крайні ліві кола України і галичани. Потім він не стільки державний діяч, скільки партійний, а це для створення держави не годиться. Крім того, з ним не рахувалися б німці. Хоча нібито під фірмою Петлюри я був звалений і мав би тому мати зуб проти нього, я все-таки скажу, що з усіх соціалістичних діячів в Україні це єдиний, який у моїх очах у грошовому відношенні залишився чистою людиною; потім він щирий, в ньому багато малювання, але це вже риса українська, я думаю, вихована в українських діячів всім минулим українського руху", - писав про Петлюру у своїх мемуарах Павло Скоропадський.

Проте майже відразу Українська Народна Республіка опинилася у вогняному кільці з військ більшовиків, білогвардійців, країн Антанти і Польщі. Петлюра вимагав оголошення війни РСФСР. Через протидію Винниченка, котрий прагнув порозумітися з російськими більшовиками, війну було оголошено лише 16 січня — коли радянські війська вже взяли Харків, Чернігів та підійшли до Полтави. Коли Винниченко усунувся від керівництва, Петлюра отримав практично диктаторські повноваження. На чолі об'єднаних українських збройних сил отаман 30 серпня 1919 року здобув Київ, однак вже наступного дня під тиском Збройних Сил Півдня Росії був змушений полишити місто.

Намагаючись вивести Україну з міжнародної ізоляції, Симон Петлюра був змушений піти на укладення між УНР і Польщею угоди про спільні дії проти Червоної армії. «В цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло би нас врятувати, — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніше: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключання договору з Польщею», - писав в одному з листів Петлюра. Однак ставка на цей союз не виправдала себе - польський уряд, зрадивши союзників, фактично залишив українське військо наодинці з більшовиками. Після тяжких боїв на теренах України армія УНР мусила відступити за р. Збруч і наприкінці листопада 1920 р. була інтернована польською владою.

Решту життя Петлюра керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі, допоки не був вбитий радянським агентом Шварцбардом.

Найбільш суперечливим моментом діяльності Петлюри стали єврейські погроми, які періодично влаштовували його війська. Зараз, з розкриттям архівів, спливли факти злодіянь проти євреїв, здійснених усіма сторонами війни – отаманами, денікінцями, поляками, більшовиками, недисциплінованими підрозділами армії УНР. Документи свідчать, що Петлюра вимагав від військових керівників "вжити рішучих заходів до цілковитої ліквідації протиєврейських погромних дій, а виновних щоб було потягнено до суворої кари за законами військового часу". Проте часто ці всі укази не виконувалися.

"От що я вам скажу: не було. Не було! Не було цього Симона зовсім на світі... Просто міф, породжений в Україні в тумані страшного 18-го року", - писав Михайло Булгаков у "Білій гвардії".
Євген Петрушевич
Євген Петрушевич – політичний діяч Західної України початку ХХ століття, перший і єдиний президент парламенту Західноукраїнської Народної Республіки. За його активної дипломатичної роботи і під прямим керівництвом на Галичині відродилася національна державність.

Петрушевич після здобуття освіти працював адвокатом. Але прагнув займатися політикою, тому 1899 року вступив до новоствореної Української Національно-Демократичної Партії (УНДП), став членом її виконавчого органу – Національного комітету. Під час перших загальних виборів до австрійського парламенту 1907 року був обраний від округу Сокаль–Радехів–Броди. У Державній раді відзначився як добрий промовець і організатор, став заступником голови, а потім головою фракції – Української парламентарної репрезентації. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої — до Галицького сейму, в якому українці мали лише 12 послів). Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька арґументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

30 травня 1917 р. Петрушевич оголосив у парламенті заяву з вимогою відновлення Галицько-Волинської держави, дотримання владою Австро-Угорщиною принципів самовизначення націй. Коли 16 жовтня 1918 року цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність, через два дні в Народному домі у Львові зібралися галицькі та буковинські депутати Державної ради та крайових сеймів, представники єпископату та політичних партій. 18 жовтня це зібрання оголосило себе Українською Національною Радою (УНРада). Головою Конституанти обрали Євгена Петрушевича. УНРада проголосила про утворення Української держави на українській національній території, до якої мала б увійти «ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, – зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини».

Очоливши Віденську делегацію УНРади, Петрушевич виїхав до столиці, марно домагався від уряду офіційної передачі владу в Галичині УНРаді. Тим часом назрівала небезпека захоплення всієї Галичини поляками, тому в ніч на 1 листопада Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснив зайняття міста Львова, а 13 листопада УНРада проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки та прийняла її Тимчасовий Основний Закон.

На жаль, урядові ЗУНР не вдалося вчасно змобілізувати всі ресурси краю для збройного опору польській агресії. 22 листопада українське військо залишило Львів. Уряд ЗУНР переїхав спочатку до Тернополя, а наприкінці 1918 р. – до Станиславова (тепер Івано-Франківськ).

Тоді ж добрався до столиці ЗУНР і Євген Петрушевич. Прибути раніше йому завадили не лише воєнні дії. У Відні він намагався здобути для Галичини фінансові та матеріальні засоби, які би їй мали перейти у спадок від Австро-Угорщини, організувати повернення до краю галицьких вояків з Італійського та Балканського фронтів, встановити зв'язки з урядами країн Антанти та нейтральних держав.

2 січня 1918 року сесія УНРади, яка стала тимчасовим парламентом ЗУНР, обрала Петрушевича президентом своїх виконавчих органів – Президії та Виділу. У цей час відбувалися приготування до проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР, до якого Петрушевич ставився вельми стримано. Його скептицизм пояснює біограф президента УНРади отець Ізидор Сохоцький: «Петрушевич передбачував, що побідна Антанта не визнає існуючої вже Української держави з пімсти за заключення нею Берестейського договору з німцями. Цю концепцію підтримував Липинський, і настирливо дораджував Петрушевичові стриматися до часу вияснення положення на Наддніпрянській Україні з проголошенням злуки з нею Галичини… Як пізніше виявилося, думки д-ра Петрушевича були правильні».

Хоча 28 січня 1919 р. Трудовий Конгрес в Києві призначив Петрушевича шостим членом Директорії УНР, наддніпрянські урядовці йому не довіряли і намагалися ліквідувати автономний статус Галичини (ЗО УНР) та її збройних сил (УГА).

Активну участь в державотворенні брали брати президента УНРади: священик, депутат УНРади, капелан УГА Степан Петрушевич та суддя, повітовий комісар ЗУНР у Кам'янці-Струмиловій Роман Петрушевич. А також син Євгена Петрушевича, Антін – правник, член дипломатичної делегації УНР в Парижі.

На початку червня 1919 року Галичина опинилися в катастрофічній ситуації – Румунія окупувала Коломию й усе Покуття, а польське військо зайняло Станиславів і перейшло через Дністер. За таких обставин 9 червня представники УНРади на своєму засіданні у Василіянському монастирі в Бучачі призначили Петрушевича Уповноваженим Диктатором і передали йому всю виконавчу та законодавчу владу ЗУНР (тоді ще формально Західної області УНР – ЗО УНР).

Диктаторові вдалося перебороти хаос поразки, змобілізувати всі наявні сили, і УГА розпочала свій знаменитий контрнаступ – Чортківську офензиву. Галицька армія дійшла до Золочева. Але сили були нерівними, і 16-18 липня 1919 р. УГА й уряд Петрушевича перейшли через Збруч на з'єднання з Армією УНР, яка втрачала територію в боротьбі з більшовицьким військом.

Стосунки з урядом УНР були кепські. Як писав отець Сохоцький: «Наддніпрянський уряд і соціалістичні партії , на які він спирався, не лише не признавали Петрушевича, але виявляли недвозначно охоту зліквідувати галицький уряд і арештувати Диктатора».

Тим часом голова Директорії УНР Симон Петлюра вже вів таємні переговори з Пілсудським, щоби коштом Галичини отримати польську військову допомогу. З другого боку, голова тодішнього більшовицького уряду України Xристиян Раковський пропонував Петрушевичу військовий союз у боротьбі з Польщею за умови припинення стосунків з Директорією УНР.

А поляки тим часом готувалися до зайняття Кам'янця-Подільського, де перебував уряд Диктатора. У цій ситуації в ніч на 16 листопада 1919 року Петрушевич виїхав із Кам'янця-Подільського й через Румунію та Чехо-Словаччину добрався до Відня. Тут у серпні 1920 року він сформував еміграційний уряд – Колегію Уповноважених Диктатора ЗУНР. Хоча паралельно Петрушевич уживав і назву попередньої своєї посади – президент УНРади ЗУНР.

Попри активну дипломатичну діяльність Петрушевича та його уряду, в лютому 1921 року Ліга Націй визнала Польщу тимчасовим окупантом Галичини, а 14 березня 1923 року Рада послів країн Антанти ухвалила рішення про належність Галичини до Польщі.

Після цього Петрушевич у травні 1923 року розпустив екзильний уряд ЗУНР і переїхав до Берліна.

Там він продовжував ще займатися політикою оборони інтересів Галичини, шукав для цього підтримку навіть у більшовицькій УСРР. Втім відмовився від свого радянофільства на початку 1930-х. І, як писав отець Сохоцький, «відходив він у забуття. Відходив навіть ізза незнання новочасної нашої історії – з печаттю винуватця невдачі наших визвольних змагань. Останні роки свого життя коротав у злиднях, бо в своїй громадсько-політичній діяльності ніколи не дбав про свою будучину і забезпечення свої старости. Помер 29 серпня 1940 р. в Берліні на 77-ому році життя. Так згорів він, як цілопальна жертва, на жертівнику своєї Батьківщини. Д-р Петрушевич належить до найкращих та найчесніших і найшляхетніших провідників українських визвольних змагань».

Августин Волошин
Августин Волошин – політичний діяч Закарпаття. Відомий своєю просвітницькою роботою, захистом української мови і освіти. Проголосив створення незалежної Карпатської України, яка хоч і проіснувала один день, але була яскравим моментом державного будівництва в Україні. 15 березня 2002 р. президент України Леонід Кучма підписав указ про присвоєння президенту Карпатської України Августину Волошину звання Героя України.

Після входження Закарпаття під назвою "Підкарпатська Русь" до складу Чехословацької Республіки у 1919 році отець Августин Волошин упродовж 20-30-х років ХХ століття був одним з найуспішніших партійних діячів і найстабільнішим партійним лідером регіону поміж двома війнами. З 1923 до 1938 року очолював створену ним Християнсько-народну партію Підкарпатської Русі, від якої в 1925-1929 рр. був депутатом чехословацького парламенту. У 1920-1939 рр. став одним із керівників крайового товариства «Просвіта», а з 1929 до 1939 р. – почесним головою «Учительської громади», яку й організовував. 1937-1938 рр. очолював педагогічне товариство Підкарпатської Русі, а 1938 р. – ініціював створення в Ужгороді на базі Українського вільного університету вищого навчального закладу з чотирьох факультетів.

Августин Волошина писав і видавав книги, шкільні підручники. Робив це, як правило, за власні кошти. Сьогодні відомо, що Августин Волошин є автором 42 книг, в тому числі цілої низки популярних і політичних праць. Як письменник, видавав окремі свої твори під псевдонімами.

Волошин написав чимало ґрунтовних праць, які свідчать про його ерудицію в галузях мовознавства, літературознавства, історії, культури, соціології, політології, богослов'я тощо: «Що хоче угро-руський народ», «О письменном языці подкарпатських русинов», «Дві політичні розмови», «Памяти Александра Духновича», «Релігійні відносини на Підкарпатській Русі», «Про шкільне право будучої держави» та інші.

Авторитет Волошина був великий. Коли в 1936 році померла його дружина Ірина, ве­ле­люд­ний по­хо­рон від­бу­вав­ся в Уж­го­родсь­ко­му ка­тед­раль­но­му со­бо­рі. Від різ­них ор­га­ні­за­цій та ді­я­чів краю бу­ло пів­сот­ні він­ків із си­ньо-жов­ти­ми стріч­ка­ми. Щире спів­чут­тя вдів­цеві вис­ло­вив Пре­зи­дент Че­хії Томаш Масарик.

Боротьба за автономію Підкарпатської Русі тривала впродовж 30-х років. 11 жовтня 1938 року рада міністрів Чехословаччини після тривалих переговорів і за наполяганням Німеччини погодилася на самоврядність краю і призначила раду міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм у складі трьох міністрів і двох статс-секретарів. Августин Волошин став статс-секретарем з питань охорони здоров'я і соціального забезпечення. Після арешту Бродія за відкриту проугорську політику новим прем'єром Підкарпатської Русі став Волошин.

1 листопада 1938 р. Волошин з помічниками виїхав на Віденський арбітраж, де від Підкарпатської Русі були відібрані міста Ужгород, Мукачево, Берегово та частина сіл і передані Угорщині. Новою столицею краю став Хуст, куди евакуювали державні установи і служби. В уряді залишилися лише троє міністрів. 9 листопада 1938 р. в Хусті створено Організацію народної оборони «Карпатська Січ» (ОНОКС) на чолі з головним командантом Дмитром Климпушем. Українська народна рада видала Маніфест з програмою дій нового уряду. 25 листопада вийшла постанова про запровадження державної української мови, а 30 грудня – про вживання назви «Карпатська Україна».

12 січня 1939 р. опубліковано заяву Авґустина Волошина про вибори до сойму, а 13 січня створено партію Українське національне об'єднання; 24 січня сформований її центральний провід на чолі з Федором Реваєм. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сойму Карпатської України з 32 послів, за яких проголосувало 92,4 відсотка виборців.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 року Угорщина, за підтримки гітлерівської Німеччини, розпочала війну проти Карпатської України. Волошин віддав наказ видати резервну зброю Карпатській Січі.

15 березня 1939 року було першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. Сойм проголосив повну державну самостійність, ухвалена парламентом конституція Карпатської України визначила назву держави - Карпатська Україна, державний устрій - президентська республіка, державну мову - українська. Волошин був обраний президентом республіки. Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн "Ще не вмерла України...". Герб - червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі.

Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною. Але це не допомогло. В наступні дні Карпатська Україна була окупована угорськими військами. Її уряд опинився в екзилі у Празі.

Після визволення столиці Чехословаччини серед перших арештували президента Карпатської України Волошина. Це сталося 15 травня 1945 року. Його відвезли в Москву й «поселили» в Лефортовську тюрму. Волошина звинувачували у багатьох так званих антирадянських злочинах. Але не встигли судити. За офіційними даними, він помер 19 липня 1945 року в Бутирській тюрмі.


Дмитро Донцов
Дмитро Донцов – головний ідеолог українського інтегрального націоналізму. Зі встановленням радянської влади в Україні виїхав до Львова, де написав свою провідну роботу «Націоналізм». В ній, зокрема, писав, що «допоки безхребетне «народолюбство» не обернеться в агресивний націоналізм, доти не стане Україна нацією».

Ще під час навчання у Петербурзі Донцов підтримував контакти з революційним рухом у Києві, був активним членом УСДРП, за що його двічі заарештовували. У 1913 році Донцов виступив на студентському з'їзді у Львові з доповіддю "Сучасний стан нації і наші завдання". Він тоді справив враження на багатьох, зокрема і на студента Євгена Коновальця, майбутнього засновника Організації українських націоналістів. Тоді ж звернув на себе увагу політичних супротивників. Російський кадет Мілюков говорив в Державній думі: "Бійтеся його!".

У серпні 1914 р. був заснований Союз Визволення України, а Донцов став його першим головою, однак уже у вересні вийшов із цієї організації. Повернувшись до Києва у 1917 році, Донцов підтримав Українську народну республіку, але розчарувався у слабкій політиці її керівництва. Грушевського, Єфремова, Винниченка та інших лідерів УНР вважав політичними євнухами, з чиєї вини загинула Україна. А ті відповіли йому тим же. Винниченко обзивав Донцова "ослом нашої революції", а Єфремов - "ученим Хлестакова, сумним виродком нашого викрученого часу". Інша річ гетьман Скоропадський. Тверда влада подобалася Донцову, який розділяв націю на «лицарів» і «свинопасів». За його правління Донцов очолив Українську Телеграфічну Агенцію.

Про Донцова ходить багато легендо. Подейкують, що у 1918 році був такий випадок. Гетьман Павло Скоропадський запросив на обід німецьких генералів. За столом виголошував промову український міністр закордонних справ. Голова гетьманського телеграфного агентства Донцов між тим пив вино на іншому кінці столу і міністра не слухав. Але раптом його попросили перевести сказане для німців. Донцов, без паузи, блискуче зімпровізував промову, яку потрібно було б говорити міністрові в таких випадках.

З першої половини 1920-х Донцов ні в які партії не входить і практичною політикою не займається. Цю роботу виконують його учні та послідовники - перш за все молоді оунівці-екстремали. Покоління української молоді 1920-30-х років із соромом і болем переживало трагічний фінал УНР, розірваність батьківщини між декількома сильнішими державами. Нове покоління українців прагнуло до реваншу. Тут і знадобився Донцов - він точно знав, якою має бути Україна, щоб не загубитися в тодішньому світі. За Донцовим, найвища цінність - нація. Її має очолити і повести Богом даний вождь. Для того часу ця ідея не була ні дивною, ні неефективною. Адже в цілій Європі парламентаризм себе не виправдав. А ось диктатура діяла результативно.

"Коли замаскована під "демократію" мафія має змогу впливати на правлячу еліту, в суспільстві наступає анархія: починається систематичне нищення християнської релігії і церкви... Далі – нищення моралі, одверта пропаганда порнографії, сексоманії, – в пресі, в телевізії, в літературі, в мистецтві, вульгарність "модерної" жіночої моди... Така сама вульгарність в модах "модерної" і "прогресивної" молоді, шал злочинства і параліч влади...", - писав Донцов.

Одним із головних ворогів України Донцов вважав "провансальство" – ідейну течію, яка вбачає розвиток України лише в популяризації історії і народних традицій. Сьогодні такий умонастрій називають "шароварщиною". Своїм головним завданням він вважав виховання «провідної верстви» української нації в дусі активізму, особливі надії покладаючи на молодь. Обстоював ідею виховання української нації в дусі сильних народів.

Чи був Дмитро Донцов фашистом, дискусія триває з початку 1920-х. Його роздуми про самоцінності і самодостатності нації, про культ сили і агресивної наступальність, про те, що слід спиратися на героїчні традиції "доліберальних епох", - давньоримські, арійські - дійсно співзвучні з ідеями європейського фашизму. Та й сам Донцов не приховував, що йому вони близькі. Втім, зовсім їх не копіював. Скажімо, йому імпонував італійський диктатор Муссоліні, теж колишній соціаліст. Але програмна книжка Донцова "Націоналізм" з'явилася в 1926-му - на три роки раніше, ніж Муссоліні оформив свої ідеї в письмовому вигляді. Зразкові герої Дмитра Донцова - князь Святослав, пророк Магомет, іспанські конкістадори, диктатор Муссоліні і навіть Ленін. Люди жорстокі і фанатичні, але успішні, і це - головне. Так думала до Другої світової вся Європа.

Донцов заклав філософські підвалини нового суспільного ладу: націоналізм, вірність християнській релігії, традиції. Під традиціями він розумів спадковість княжої та козацької слави, здобутки національного духу і культури. Донцов сформував національну ідею як «Ідеал панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям». «України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі". Українці без ілюзій, усвідомлюють, що попри Декларації та Акти, ми живемо в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. І те, що вона наша, а не їхня, — повинні відчувати ми і вони. "… поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій власний світ з зовнішнього хаосу, поки «малоросійську» ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми — не стануть аксіомами, догмами, «соромливість» — не обернеться в «брутальність», а безхребетне «народолюбство» — в агресивний націоналізм, — доти не стане Україна нацією», - говориться в його роботі.

Під цими гаслами українські націоналісти борються за Україну вже 90 років. На ідеях Донцова росла українська молодь, що пізніше вливалася до лав Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії. Донцов не тільки вплинув на особистості Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька, але також безпосередньо на формування ОУН, хоч сам він ніколи членом ОУН не був. Його політична філософія і публіцистика великою мірою позначилася на формуванні ідеології так званого «інтегрального націоналізму».
Євген Коновалець
Євген Коновалець – один із ідеологів українського націоналізму, творець Організації Українських Націоналістів, з якою пов'язана боротьба за незалежність України в середині ХХ століття. Коновальця в тогочасній пресі називали "єдиним вождем української нації".

Євген Коновалець ще з молодого віку брав активну участь у праці таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й політичну освіту. Склавши матуру, став секретарем львівської філії "Просвіти".Дуже великий вплив на молодого Коновальця мали праці Дмитра Донцова, який в той час перебував в Галичині в еміграції.

В 1913 році, Коновалець як один з лідерів українського студентського руху, обраний до складу головної управи Українського Студентського Союзу. Незабаром став членом Української Національно-Демократичної Партії. У 1913 р. входив до «Тіснішого народного комітету» УНДП, на засіданнях якого провідні галицькі політики обговорювали і приймали рішення з найактуальніших питань українського політичного життя в Австро-Угорщині. В часи Першої світової війни сидів у російських таборах для військовополонених, де проводив агітаційно-пропагандистську роботу.

У вересні 1917 р. Коновалець приїжджає до Києва, щоб домагатися створення в УНР військової частини з галичан. За сприяння Петлюри Генеральний Секретаріат дав згоду на створення такої військової частини. Поволі почався набір добровольців. Так виник Галицько-буковинський курінь січових стрільців, який незабаром перетворився в одну з найбоєздатніших частин Армії УНР. Курінь Січових Стрільців на чолі з Коновальцем став одною з головних військових частин, які, з допомогою гайдамаків Петлюри, зуміли взяти "Арсенал" і розгромити січневе більшовицьке повстання в Києві. Із того часу ім'я Коновальця тісно пов'язане з куренем, потім дивізією Січових Стрільців, яка розвинулася в корпус, що його деколи називали "Осадчим корпусом отамана Коновальця". Ранту полковника отримав він від української влади.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського полк Січових Стрільців 1 травня 1918 р. на вимогу німецького командування роззброїли та розформували, але Коновалець випросив у гетьмана дозвіл на формування нового загону. Після підписання Скоропадським договору про федерацію Січові Стрільці підтримали Директорію УНР у повстанні проти влади гетьманського режиму. Коновалець брав активну участь у зміцненні боєздатності республіканської армії. В 1918-1919 керував дивізією, корпусом і групою Січових Стрільців під час бойових операцій проти більшовицьких і денікінських військ. Був одним з довірених союзників Петлюри, після сепаратного Зятківського договору УГА з білогвардійцями включно. Однак склав повноваження після укладення Симоном Петлюрою союзу з Пілсудським. Після прийняття 6 грудня 1919 р. на нараді Головного отамана з представниками уряду та військовими керівниками УНР рішення про розформування українських регулярних частин Коновалець видав наказ про демобілізацію підрозділів Січових Стрільців. У листопаді 1919 р. Коновалець потрапив до табору для полонених у Луцьку. Звільнившись з ув'язнення, перебрався в Чехо-Словаччину. Намагався у порозумінні з Симоном Петлюрою організувати з інтернованих бійців УГА, що перебували в Чехословаччині, і українських полонених з таборів у Італії військове формування та робив спроби організувати збройне підпілля на окупованих українських землях.

Поразка національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. та чотиристороння окупація України спонукали Коновальця до пошуку нових методів боротьби за незалежність України. Так прийшли до створення Української Військової Організації. Основою структури цієї організації були члени командантського складу Корпусу Січових Стрільців. З них Коновалець оформлював групи активістів, які в Україні мали творити ядро підпільної діяльності відповідно на обставини.

УВО ініціювала бойкот польської влади і польських виборів у Галичині на початку 1920-х років. Вона розгорнула також збройну боротьбу проти представників польської влади на українській території. УВО теж присвятила багато уваги організації "Просвіта", "Рідна Школа" та таких товариств як "Сокіл", "Січ", "Пласт". УВО допомагала покласти зародки господарського піднесення Галичини.

Тим часом на західних землях України і на еміграції виникли націоналістичні організації молоді. Коновалець наважився довести до об'єднання УВО із цими організаціями, щоб створити потужний рух визвольного революційного націоналізму. Унаслідок перших переговорів, для успішного завершення об'єднання усіх націоналістичних сил, на першій конференції українських націоналістів 3-7 листопада 1927 р. було постановлено: "Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуватись із потребами хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів".

Головою Проводу було обрано Коновальця. Перший Конгрес Націоналістів відбувся у лютому 1929 року у Відні. На ньому створено спільну об'єднану Організацію Українських Націоналістів.

В ідейні підвалини ОУН, Коновалець заклав принцип опертя на власні сили. Він бачив, до чого призвели вагання Центральної Ради і тому категорично відкидав опортунізм, угодовство і пацифізм. Також він знав настрої, що панували в середовищі української політичної еміграції. За влучним висловом Ярослава Дашкевича, Полковнику вдалося „вивести націоналістичний рух з вузької стежки на широку дорогу".

«Супротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бо ж віднова Соборної Української держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіалізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Європи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу», - писав Коновалець.

Під керівництвом Коновальця ОУН повела широку діяльність на багатьох фронтах. Зазвичай думають, що ОУН вела тільки збройну діяльність проти поляків на західних українських землях (сутички, тобто, те, що називають терористичною діяльністю). Але крім того члени ОУН намагалися підносити рівень його націоналістичної ідеологічної свідомості. Робили це працюючи в читальнях "Просвіти", в інших організаціях, а також у товаристві "Рідна Школа", заохочували селян давати дітей до українських приватних шкіл, народних і середніх, допомагали підносити добробут населення, підтримували і працювали в різних господарських й товарних підприємствах і організаціях ("Сільський Господар", Центросоюз, Маслосоюз і т. д.).

Оскільки агенти ОУН діяли не лише у польському, а й у радянському підпіллі, Москва звинувачувала уряди країн, де жив Коновалець, у допомозі терористам. 23 травня 1938 р. Коновалець загинув у Роттердамі, відкриваючи поштовий пакет, в якому знаходився вибуховий пристрій, переданий йому агентом радянських спецслужб Павлом Судоплатовим.

Степан Бандера
Степан Бандера – один з головних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху, голова Проводу ОУН-Б. Бандера увійшов в історію як борець за незалежність України в умовах, коли держави не існувало. Його постать настільки суперечлива, що досі західні і східні українці не можуть дійти згоди в питанні – Бандера це герой чи терорист.

Діяльність Бандери – це суцільна боротьба. Він вступив до ОУН ще на початку 30-х років, став крайовим провідником. Під керівництвом Бандери ОУН відходить від експропріаційних акцій і починає серію каральних акцій проти представників польської окупаційної влади.

Польський часопис "Бунт Молодих" за 20 грудня 1933 року в статті "П'ять хвилин до дванадцятої" писав: "… Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – є нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом щоб втягнути маси в круговерть революції… Нині є вже цілком зрозумілим, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині, може вичислити низку сіл, які ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали прагнучими до боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це означає, що противник зріс у силах, а польська держава втратила".

ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.

ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також кілька десятків вбивств.

Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення.

У цей період ОУНівцями було здійснено три політичних вбивства, що отримали значний розголос: убивство шкільного куратора Гадомського, звинувачуваного у нищенні поляками українського шкільництва та полонізації; убивство Олексія Майлова, секретаря консульства СРСР у Львові, який був одночасно агентом ГПУ при НКВС — як протест проти Голодомору в Україні; та убивство Броніслава Перацького, міністра внутрішніх справ Польщі, за керівництва якого польська влада провела криваві акції «пацифікації» українців. Степан Бандера здійснював загальне керівництво замахами на Майлова і Перацького. За підготовку убивства Перацького Бандеру засудили до смертної кари, яку замінили на довічне ув'язнення. П'ять років Бандера відсидів у в'язницях, а волю йому подарувала лише окупація Польщі Німеччиною.

Після вбивства радянським агентом Судоплатовим Євгена Коновальця Провід ОУН очолив полковник Андрій Мельник. Проте соратники Бандери, які після окупації Польщі Німеччиною повернулися з тюрем і були відірвані від діяльності організації, вимагали радикалізації дій ОУН. Розкол організації призвів до появи ОУН-Б.

Готуючись до війни з совєтами, ОУН з подачі Бандери вирішила використати внутрішню боротьбу між певними військовими колами Вермахту і гітлерівською партією для організації вишкільних військових українських відділів при німецькій армії. Було створено північний український легіон "Нахтігаль" ("Соловейко") під командуванням Романа Шухевича та південний легіон "Роланд". Передумовами їх створення було те, що ці відділи могли бути засновані тільки для боротьби проти більшовиків, і вони не мали права вважатися складовою частиною німецької армії, на військових мундирах вояки цих легіонів мали носити тризуб і йти у бій під синьо-жовтими прапорами. Бандера гадав, що з приходом в Україну ці легіони стануть зародком самостійної армії України.

Перед вибухом німецько-радянської війни Бандера ініціює створення у Кракові Українського Національного Комітету для консолідації українських політичних сил до боротьби за державність. 23 червня 1941 р. від імені ОУН за підписами Степана Бандери і Володимира Стахіва було вислано на 14 сторінках Меморандум до Адольфа Гітлера, в якому всіляко підкреслювалося, що основним завданням організації є відновлення незалежної Української Держави: "Якщо навіть німецькі війська при вмарші в Україну будуть спершу привітані, очевидно, як визволителі, то це наставлення може швидко змінитися коли Німеччина прийде до України без відповідних обіцянок щодо свойого наміру відновити Українську Державу […] українці сповнені рішимости створити умови, які ґарантуватимуть національний розвиток у самостійній державі. Кожна влада, яка переслідує свої власні інтереси в побудові нового порядку на східньоєвропейському просторі, мусить взяти до уваги цю резолюцію".

Рішенням Проводу організації 30 червня 1941 р. проголошено відновлення Української Держави у Львові. Ця подія стала спробою «поставити перед фактом» керівництво Третього Рейху та змусити визнати українську боротьбу.

В нацистських планах "Нової Європи" про таку державу як Україна не могло бути й мови. Гітлер доручив своїй поліції негайно зліквідувати цю «змову українських самостійників». Уряд на чолі з Ярославом Стецьком ґестапо заарештувало та відправило по концтаборах.

3 липня 1941 р. відбулися двосторонні бесіди Бандери, Володимира Горбового, Василя Мудрого, Степана Шухевича, Віктора Андрієвського із заступником державного секретаря Генерал-губернаторства Ернестом Кундтом, доктором Фюлем, суддею фон Бюлов і полк. Альфредом Бізанцем у Кракові з приводу Акту 30 червня. На погрози Кундта застосуванням репресій, якщо ОУН не припинить своєї діяльності, вождь ОУН заявив: "Ми вступили у бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. [...] ОУН – єдина організація, що вела боротьбу, і вона має право, на підставі тої боротьби, творити уряд".

Щоб схилити Бандеру до співпраці та відкликати Акт 30 червня, 5 липня 1941 р. ґестапо арештувало його біля Белза і через Люблін відіслали до Кракова. Наступного дня його викликав на розмову шеф уряду Генеральної Губернії Бюглер та вимагав відмовитися від проголошеного Акту. Після негативних відповідей Бандеру помістили під домашній арешт й разом з жінкою Ярославою і дочкою Наталкою відправлено 9 липня в Берлін, де помістили в тюрму ґестапо на Ліхтерфельде-Ост.

14 серпня 1941 р. Бандера, після вимог професора Ганса Коха, написав відкритий лист райхсміністрові Альфреду Розенбергу з неприйнятністю відкликання Українського Державного Правління і призупинення діяльності ОУН. 11-12 вересня Маркерт, Кох, професор Бергард фон Менде проводили бесіди зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком, Володимиром Стахівим і Ріко Ярим, щоб ОУН "віддала долю України в руки Німеччини, конкретно її Фюрера з терпеливим очікуванням на остаточну перемогу", інакше всіх очікують арешти і концтабори.

Після успіхів вермахту у вересні 1941 р. на Східному фронті (оточення і взяття Києва), в Берліні почали діяти рішучіше по відношенню до українських націоналістів. 15 вересня 1941-го Бандера був відправлений у центральну тюрму гестапо в камеру № 29 на Прінцрегентштрасе. Одночасно провели масові арешти членів ОУН на всіх окупованих німцями територіях в Україні і Європі. В ув'язненні опинилися півтори тисячі оунівців. У січні 1942 року разом з кількома соратниками з ОУН Бандера потрапив до «Целленбау» — відокремленого «бункеру» в концтаборі «Заксенгавзен», відомого місця утримування найбільш важливих в'язнів Райху. Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано у кінці липня 1942 р. у концтаборі Аушвіц. У Херсоні ґестапо розстріляло третього брата Богдана. Та у львівській в'язниці - вбили брата дружини. Одночасно НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери отця Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.

Поки Бандера сидів у в'язниці, бійці ОУН та УПА проводили етнічні чистки на Волині, які увійшли в історіографію як Волинська трагедія.

Степан Бандера і кілька інших провідних членів ОУН у вересні 1944 р. звільнені нацистами з ув'язнення. Коли совєти переломили хід війни, гітлерівці пробували приєднати до своїх сил ОУН-Б і УПА як союзників проти Москви. На чолі цього руху вони планували поставити генерала Власова. Гітлерівці досі не погоджувалися визнавати незалежність України і прагнули створити пронімецький маріонетковий уряд та українські військові відділи у німецькій армії. Після таємної наради таку гітлерівську пропозицію Бандера відкинув, тому знову повернувся за грати. В часи бомбардувань Німеччини він втік з полону і продовжив керувати ОУН-Б. У післявоєнний час організація вирішує далі продовжувати збройну боротьбу проти Москви. Вбивства терористичні акти, саботажі – всього цього повстанці не цуралися. Згідно з різних джерел, жертвами націоналістів після війни стали близько 30 тис. осіб, з них 4 тис. були представниками органів радянської влади. Бандера інтенсивно організує крайовий зв'язок і бойові групи ОУН-Б, які втримують контакт з Краєм постійно аж до його смерті.

У 1948 році в Закордонних Частинах ОУН-Б утворюється опозиція, якій Степан Бандера протиставився в площині ідейній, організаційній і політичній. Він категорично виступає проти ідей демократизації ОУН та відмови від авторитарних, тоталітарних методів у її діяльності.

В останні 15 років життя Степан Бандера опублікував велику кількість теоретичних праць, які аналізували політичну ситуацію в світі, в СРСР, в Україні, накреслювали шляхи боротьби. "Українська національна революція, як одностайний процес, складається з трьох фаз. Перша і друга – це фаза боротьби, третя – державного будівництва», - писав він.

15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 в Мюнхені о 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова.

Віктор Ющенко присвоїв Бандері звання Героя України, але донецький суд його скасував.


Роман Шухевич
Роман Шухевич – член галицького крайового проводу Організації українських націоналістів, а згодом головнокомандувач Української повстанської армії. Своє історичне призначення на вищих посадах в українському визвольно-революційному русі доби Другої світової війни Шухевич бачив у тому, щоб сконсолідувати сили ОУН та перетворити УПА в інструмент боротьби за Українську самостійну соборну державу.

Петро Дужий, ідеолог ОУН, писав про Шухевича: «Боротьба за волю українського народу, за його суверенне державне існування і розквіт стала змістом життя Романа Шухевича — людини виняткового гарту». Політична підготовка до цієї боротьби почалася ще в 1925 році, коли Шухевич всупив до Української Військової Організації. Перебуваючи в УВО, вже наступного року він дістав доручення виконати замах на Станіслава Собінського, польського шкільного куратора у Львові, яке успішно виконав.

В 1928-1929 роках, будучи студентом, Шухевич пройшов свій перший військовий вишкіл, у польській армії. З перетворенням в 1929 році УВО на Організацію Українських Націоналістів, Шухевич у 1930 році стає бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН. В наступних роках під його керівництвом (він має псевдо "Дзвін"), проводяться акти помсти проти окупантів: атентати на поліцейського комісаря Чеховського, радянського консула Маїлова у Львові, польського міністра внутрішних справ Пєрацького. В 1934 році Роман Шухевич у ході справи Степана Бандери був ув'язнений польською владою й перебував у концентраційному таборі Береза Картузька до 1937 року. Він також зазнав ув'язнення під час німецької окупації України.

На початку 1939 року Шухевич виїхав на Закарпатську Україну, де створив Генеральний Штаб Національної Оборони Карпатської України. В березні того року брав участь у боях за оборону столиці Хуста.

Після розколу ОУН в 1940 році на дві фракції, Шухевич підтримав Бандеру і увійшов до керівництва його організації, переключивши свою увагу на організацію підпільної мережі і підготовку збройної боротьби на західноукраїнських землях, окупованих у вересні 1939 року головним союзником Гітлера - СРСР. Шухевич був призначений Крайовим провідником ОУН на Західньо-окраїнних землях України. Під керівництвом Шухевича із членів ОУН, які приходили із УРСР, була створена міцна організаційна мережа, яка стала базою для підготовки підпілля в Україні. Особливу увагу він приділяв військовим вишколам членів ОУН. У Військовому штабі ОУН він керував підготовкою і навчанням провідних військових кадрів, які мали стати командирами майбутнього українського війська.

В березні 1941 року сотник Шухевич, людина з найбільшим військовим досвідом серед керівників націоналістичного руху, створює дві Дружини Українських Націоналістів у складі військ Вермахту і, як командир першого куреня "Нахтіґаль", після відступу більшовиків, входить першим до Львова і поруч Степана Бандери та Ярослава Стецька бере участь в проголошенні відновлення української державності 30 червня 1941 року.

Як і Степан Бандера, Роман Шухевич усвідомлював, що від німців важко чекати позитивного розв'язання українського питання в тому напрямі, як до того прагнула ОУН. Як згадував отець Михайло Ганушевський, під час однієї розмови в Кракові у 1940 році Роман Шухевич сказав: «Я не вірю в їх добру волю визнати Україну самостійною державою. Вони нас тепер потребують і використають, бо ще не знають, як їм піде війна на Сході, але як Гітлер думає, що нас перехитрить, то помиляється, бо ми маємо свої пляни».

13 липня 1941 р. «Нахтіґаль», перейшовши р. Збруч, опинився на території Наддніпрянської України і взяв участь в бойових діях проти Червоної армії, зокрема, під Браїловим та Вінницею. Згодом Роман Шухевич та його вояки дізналися про підсумки наради 16 липня 1941 р. в ставці фюрера, які остаточно знімали з порядку денного питання самостійності України: Східна Галичина включалася до складу Польського генерал-губернаторства, Північна Буковина, Бесарабія та територія між ріками Дністер та Південний Буг приєднувалися до Румунії, інші українські землі увійшли до райхскомісаріату Україна або в підпорядковування військовій адміністрації. У зв'язку з цим Легіон, який на той час перебував біля Вінниці, відмовився від подальшої служби в німецькій армії. Шухевич різко зреагував на згаданий перебіг подій і начебто надіслав до ОКВ протест, в якому підкреслювалось, що внаслідок „арешту нашого Уряду і Провідника, Легіон не може дальше перебувати під командуванням німецької армії". Загострення стосунків нацистів з ОУН змусило їх розформувати батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд». Згодом була досягнута домовленість про відстрочку розформування, але об'єднані в одне формування батальйони були вислані в Білорусь до боротьби з більшовицькими партизанами. За рік німецьке командування ліквідувало легіони через відмову воювати проти партизан. Пізніше майже всі бійці легіонів пішли в УПА.

В час Другої Світової війни Роман Шухевич мав багато різних призначень. Після проголошення у Львові відновлення державної незалежности Шухевич стає членом Українського Державного Правління, заступником міністра військових справ, згодом головою Проводу Організації Українських Націоналістів на Українських Землях, Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради, революційного уряду України, і Генеральним Секретарем військових справ УГВР.

Але в народі, він найбільше відомий як Головний Командир УПА. В одній зі своїх доповідей він відмічав, що внаслідок поразок Німеччини на фронтах, «Україну жде повна большевицька окупація, а наш визвольний рух — затяжна важка збройна і підпільна боротьба». У 1946 Шухевичу було присвоєно звання генерала-хорунжого. В 1947 році Шухевич об'єднав залишки УПА і чинне підпілля ОУН в єдине ціле. Повстанці під керівництвом Шухевича продовжували партизанські дії на території Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, приймаючи форми збройного підпілля. УПА стала серйозною політичною силою, її чисельність досягла 200 тисяч бійців. Усього за воєнний час та по війні зареєстровано 4487 великих та малих боїв, повстанських рейдів та збройних сутичок, які провела УПА. Чорною сторінкою в історії УПА є Волинська трагедія і етнічні чистки. Навіть польські історики визнають, що ініціатива розпочати акції проти польського населення на Волині належала місцевим провідникам ОУН і УПА, але Шухевичу закидають той факт, що центральне керівництво нічого не зробило для припинення чисток.

Загибель Шухевича від рук чекістів у березні 1950 року стала непоправною втратою для українського визвольно-революційного руху. З огляду на його авторитет, замінити його на керівних посадах революційного підпілля було практично неможливо. Як зазначив генерал МДБ, організатор вбивств Євгена Коновальця і Романа Шухевича, Павло Судоплатов, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас». За його словами, Шухевич був людиною незвичайної хоробрості, мав досвід конспіративної діяльності і зумів впродовж семи років «займатися активною підривною діяльністю».

Сучасні націоналісти високо шанують Романа Шухевича. А от на державному рівні численні прохання про посмертне надання Шухевичу звання національного героя реалізував лише Віктор Ющенко, хоча суд доволі швидко скасував цей указ.


В'ячеслав Чорновіл
В'ячеслав Чорновіл – провідник українського національно-демократичного визвольного руху другої половини ХХ століття. Стояв у витоків національно-визвольного руху шістдесятників та дисидентів, відсидів 17 років у таборах. Ініціатор проголошення Декларації про державний суверенітет України та Акту проголошення Незалежності України. Він хотів би піти з життя – "миттєво, на льоту", саме так і сталося…

Визначальну роль у формуванні світогляду Чорновола відіграв ХХ з'їзд КПРС. «Сувора правда партійного з'їзду, - говорив він на слідстві в 1972 р., - багато в чому навчила, насамперед, нічого не брати на віру, до всього доходити своїм розумом, бути громадянином, а не обивателем, відчувати власну відповідальність за загальні справи».

Чорновіл стояв у витоків національно-визвольного руху шістдесятників, був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.

4 вересня 1965 року у кінотеатрі "Україна" відбулась прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Там Чорновіл разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом влаштував протест щодо арештів українських вільнодумців. За це був звільнений з комсомольської газети "Молода гвардія", де працював.

30 вересня 1965 року у помешканні Чорновола у Вишгороді відбувся перший обшук. Шукали самвидав і інші компрометуючі матеріали – оскільки кількома тижнями раніше почались арешти в Києві та на Західній Україні проти його товаришів – братів Горинів, Івана Світличного, Михайла Осадчого, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза та інших.Кагебісти вилучили у Чорновола тоді 190 "документів антирадянського змісту". Всі машинописи та фотокопії, не розбираючи змісту, плюс всі дореволюційні видання українських письменників, етнографів, а також... Комуністичної партії Західної України.

Наступного року Чорновіл був викликаний як свідок до суду над друзями – написав і поширив протест, відтак був звільнений з газети "Друг читача". Це була остання робота за фахом аж до розвалу радянської імперії.

За відмову взяти участь у "найгуманнішому" суді в світі отримує три місяці виправних робіт з утриманням 20% заробітку на користь держави. Але, словами тодішніх "правоохоронців", на шлях виправлення не став. Укладає збірник, який приніс йому світову славу, - "Лихо з розуму (Портрети двадцяти "злочинців")". Після того, як книжку було надруковано за кордоном, міжнародна громадськість піднесла голос на захист ув'язнених, і брежнєвські чекісти змушені були на це зважати. Дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям. Чорновіл порушив питання: чому загалом позитивні люди на 50-й рік існування радянської влади стають "злочинцями"; чому молодих, які виросли за радянської влади, яких виховали радянська школа, радянські вузи, комсомол судять як буржуазних націоналістів…", - писав історик Василь Деревінський в монографії, присвяченій Чорноволу.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом премії для найкращих журналістів світу, що боронять права людини; а від Радянського Союзу отримав нове тюремне ув'язнення - 3 роки колонії. По звільненню знову поринув у видавничу роботу, і 1972 року отримав новий тюремний термін за роботу над «Українським вісником». "Вісник можна назвати предтечею незалежної преси, що становив альтернативу державній монополії на інформацію", - писав Деревінський.

Кінець 1970-х – дисидент, щойно повернувшись додому, потрапляє під зачистку радянського суспільства від неблагонадійних, яка була важливим етапом підготовки до проведення Олімпіади у тодішній столиці нашої тодішньої батьківщини. КГБ, намагаючись довести Заходу відсутність у країні політичних в'язнів, почав застосовувати тактику звинувачення членів Української Гельсінської Групи в кримінальних злочинах. Так, Чорновіла зробили "гвалтівником". "Усе сприймаю з філософським (або ще – олімпійським) спокоєм… не роблю жодної трагедії зі свого засудження". Це сказано десятьма роками раніше. Але після того суду дав бій беззаконню, провівши 120-денне голодування.

У травні 1985 року Чорновіл повернувся в Україну. В цей час Михайло Горбачов обіцяв перебудову СРСР. Чорновіл покладав на це певні сподівання. Хоча спочатку зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Але відновив активну політичну діяльність. Улітку 1987 року відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років.

У серпні 1987 р. побачив світ відкритий лист Чорновола до Генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, в якому викладалися основні програмні вимоги відновленої правозахисної організації. Автор переконував керівництво КПРС у необхідності виробленого нового курсу національної політики. Зокрема, Чорновіл виступав за розширення прав союзних республік, повернення національним мовам у повному обсязі державних прав, закликав до ліквідації «білих плям» вітчизняної історії і реабілітації ОУН, УПА, жертв сталінських і брежнєвських репресій, протестував проти політики русифікації України. 6 вересня 1987 року у Львові створена «Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління». До її складу увійшов і Чорновіл.

В липні 1988 року Чорновіл став одним із авторів Декларації принципів Української Гельсінської Спілки – однієї з перших радикальних політичних організацій в республіці. Документ містив тезу про перетворення СРСР у "конфедерацію незалежних держав".

Навесні-влітку 1988 року Львів, а за ним і всю Україну сколихнули перші політичні мітинги. Вячеслав Чорновіл, співорганізатор і неповторний оратор усіх акцій протесту, підсумував даний період відомою статтею «10 днів, які сколихнули Львів». У цей час поряд з аналітичним виданням «Український вісник» Чорновіл започатковує оперативне інформаційне видання "Експрес-випуск «Українського вісника», номери якого розходилися рекордними для самвидаву тиражами. Нарощуються контакти з національно-визвольними рухами інших поневолених народів СРСР. У червні 1988 року у Львові за ініціативи Чорновола проходить міжнаціональна нарада, на якій присутні представники України, Естонії, Литви, Грузії й Вірменії.

1989 року був заснований Народний Рух, а Чорновіл став його активним членом, а потім і співголовою. Разом з колишніми політв'язнями Чорновіл представляв радикальну течію Руху, яка наполягала на виході України зі складу СРСР, на утвердженні в суспільстві повноцінного плюралізму.

Далі була тріумфальна виборча кампанія 1990 року, коли Чорновіл отримав два мандати – депутата Верховної і Львівської обласної рад. Він був обраний першим головою облради першого демократичного скликання. Це був дійсно період великих реформ. Відроджувалися національні святині, традиції й символи, запроваджувалися в окремій області адміністративна, земельна, житлова реформи. До ініціатив Львівщини приєдналися Тернопільська й Івано-Франківська області, урочисто була проголошена Галицька Асамблея. Згодом зміни поширилися по всій країні.

У Верховній Раді на противагу комуністичній «групі 239» утворюється демократична Народна Рада, в якій Чорновіл стає лідером радикального крила. Перебуваючи в меншості, та ще й розбавлена різноманітними угодовцями та перекінчиками, Народна Рада таки добивається в липні 1990 р. проголошення Декларації про державний суверенітет, а в серпні 1991 р. після невдалого путчу — Акта Незалежності України й заборони Компартії. У всіх цих визначних актах вагомий внесок Чорновола. А щодо заборони Комуністичної партії, то без його рішучих дій український парламент міг цього кроку й не зробити. Саме він перший віддав вказівку захопити обком, коли ще не були знищені всі компрометуючі комуністів документи, й надав докази участи компартії в перевороті.

1 грудня 1991 року Чорновол був кандидатом від НРУ у президенти, набрав близько чверті голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. «Це не я програв, а Україна», - сказав після голосування.

Далі були ще 8 років роботи у парламенті і автокатастрофа… Під Борисполем автомобіль політика врізався у навантажений зерном "КамАЗ" із причепом, який здійснював розворот посеред траси. Це ДТП і досі оповите густим туманом. Невдовзі мали бути вибори президента, в яких Чорновол мав брати участь…


Леонід Кравчук
Леонід Кравчук – перший президент України після здобуття нею незалежності. Парадокс, але, будучи ідейним комуністом, Кравчук досяг головної мети українського національно-визвольного руху - здобути незалежність і її відстояти.

Кравчук був досвідчений партійним діячем, присвятив роботі в КПРС понад тридцять років життя. В останні роки життя Радянського Союзу завідував ідеологічним відділом ЦК КПУ, був членом Політбюро партії.

Вперше згадка про голод в Україні в 1932-1933 рр. (тоді ще не вживалося слово "голодомор", а його причиною вважалася посуха) на офіційному рівні прозвучала в 1987 році з вуст першого секретаря ЦК компартії України Володимира Щербицького. Кравчук був тоді завідувачем відділу агітіації і пропаганди ЦК КПУ. Саме йому доручили зайнятися матеріалами 1933 року.

"Не можу сказати, що захворів, але після відвідування архівів ночами мені снилися жахливі сни, - згадує Кравчук. - Обстеживши 15 тисяч документів, в тому числі фотографій, побачив, який це був кошмар для селян. І тоді політбюро ухвалило сміливе рішення видати - вперше в Україні - книгу про Голодомор ", - саме тоді, зізнавався Кравчук в одному інтерв'ю, він відчув, що "така країна, з такою ідеологією, з такою практикою, не може довго жити". Проте є й інші точки зору щодо діяльності Кравчука в кінці 80-х. Зокрема, йому пригадують, як він виступав проти створення Народного Руху України.

23 липня 1990 р. сесія Верховної Ради УРСР на альтернативній основі обрала Кравчука головою Верховної Ради УРСР. Новообраний голова парламенту відразу ж заявив, що розуміє політичні перетворення, які відбуваються сьогодні в нашому житті, в контексті загальнодемократичного процесу і вважає за потрібне вирішувати питання про владу у республіці та про Союзний договір.

Він чудово усвідомлював, що зіткнеться із протидією, неприйняттям його опозицією. Тому цілком слушно закликав до конструктивної співпраці увесь спектр наявних тоді політичних сил.

Уже на початку вересня 1990 р. Кравчук значно скоригував бачення проблеми консолідації, заявивши на одній із прес-конференцій: «Я був тоді впевнений, що вона можлива. Але тепер, коли утвердилися різні групи, партії, вона стала нереальною. Я за консолідацію українського народу, за вихід з кризи, за будівництво нової суверенної держави. Щодо консолідації в самій Верховній Раді, то це — ілюзії. Але не треба ворожнечі. Потрібні розумні компроміси». Життя владно висувало на порядок денний питання майбутнього Союзного договору. Серпневий «заколот» 1991 р. прискорив розпад Радянського Союзу і виявився фатальним для деяких політиків, насамперед батька «перебудови» - Горбачова. Неоднозначну оцінку дістала позиція, які в ці дні займав Кравчук як Голова Верховної Ради УРСР. Одні звинувачували його в надмірній обережності, другі — мало не в потуранні «заколотникам», треті — у зраді КПУ. Тим часом 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України як самостійної Української держави. 26 серпня Указом Президії Верховної Ради було тимчасово припинено, а її Указом від 30 серпня й заборонено діяльність компартії України.

Акт проголошення незалежності, а також винесення його на загальноукраїнський референдум підтримали майже всі політики і громадсько-політичні організації. На референдумі 1 грудня 1991 р. 90% виборців, які брали участь у голосуванні, схвалили незалежність України.

«Я знав Радянський Союз набагато глибше, ніж знали інші, тому що працював у ньому всередині. Я знав причину Голодомору. Знав, з якою потугою і з якими жертвами ми вистояли у війні. Знав, скільки жертв нам коштувала відбудова. Я бачив, що ця система тільки ззовні сильна й сильна лише до тих пір, поки її не колихне зсередини. СРСР був сильний своєю партією, службою безпеки, силовими структурами. Але коли Михайло Горбачов проголосив "гласність" (політика максимальної відкритості у діяльності державних установ і свободи інформації – ред.) стало очевидним, що сили-то немає. І тому я розумів, що немає можливості, якщо мова зайде про перебудову в Росії, залишити непохитним Радянський Союз», - говорить Кравчук сьогодні.

1 грудня 1991 р. було вирішено й інше суттєвiше питання незалежної України – було обрано першого президента. Переміг Кравчук. Його підтримали як активісти забороненої на той час Компартії, так і частина націонал-демократів, які рекламували голову Верховної Ради як "батька незалежності".

Саме за часів керівництва Кравчука держава Україна почала набувати усіх притаманних незалежній державі атрибутів – була створена армія, прийняті закони про кордон, Герб, Прапор і Гімн України. Тоді ж були зроблені перші кроки щодо інтеграції України до європейських структур, заборонена Компартія, підписана відмова від ядерної зброї. Загалом за президентства Кравчука було прийнято перші 400 законодавчих актів, що закріпили основи отриманої незалежності.

У той же час значною перешкодою на шляху державного будівництва була відсутність нової конституції, без якої відкритими залишалися питання форми правління (президентська чи парламентська) і устрою держави (унітарна чи федеративна), розподілу повноважень між законодавчою і виконавчою владою тощо.

І з економічною перебудовою справи йшли надзвичайно складно. Гіперінфляція, катастрофічне падіння ВВП, бідність – це явища початку 90-х. Зрештою, економічна криза і стала причиною дострокових виборів президента. 1994 року Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Мирним шляхом відійшов від управління державою, чого не сталося у багатьох пострадянських країнах.

В одному із своїх постпрезидентських інтерв'ю Леонід Макарович наголошував, що усі його наступники на президентській посаді — «п'ятий, десятий, сороковий — лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть».

Made on
Tilda